Газета Наша Дружковка
 
ДРУЖКОВСКАЯ ГОРОДСКАЯ ЕЖЕНЕДЕЛЬНАЯ ГАЗЕТА

Главная страница

№48 (210) 2 декабря 2013 г.


НАША ИСИТОРИЯ
Наша Дружковка


Вы еще не купили
новый "Справочник - путеводитель" по Дружковке?
Дружковка-Путеводитель

Это:
- самые точные карты поселков и микрорайонов;
- 650 географических объектов;
- круглосуточные аптеки, универсальные телефоны-автоматы, опорные пункты милиции, стоянки такси, важнейшие госучреждения, заводы;
- около 100 предприятий малого и среднего бизнеса, их адреса и телефоны;
- новейгие сведенья по истории Дружковки и количеству населения.

А кроме этого - прекрасный дизайн, офсетная печать, цветной вкладыш и цветная ламинированая обложка.

Такого Дружковка еще не видела!

Цена одного путеводителя -
10 гривен.

Спрашивайте у распространителей и в специализированных магазинах "Канцтовары".

В редакции газеты "НАША ДРУЖКОВКА"(ул. Ленина, 26) вы можете приобрести новый путеводитель за наличный и безналичный расчет.

Тел. (06267) 4-24-32,
050-560-04-57

Сьомий полюс

«Зі старих архівів»

Микола ХОДУС

(Продовження. Початок дивись в № 41, 42, 43, 45)

На слідуючий ранок, ледь пробудившись від сну, ми пішли дізнатися, чи доставили втікачку. Виявилося, що її тільки перед підйомом привезли. На технічній території стояв забрьоханий тягач, на платформі якого гордовито стояла Вона! Ми довго роздивляли її через «колючку». Адже не бачилися більше, ніж півроку. Скучили. Мені чомусь подумалось, що оті її сюрпризи не останні. Ця статуя з гордовитою поставою повна загадок.
Після сніданку нас запросили на нараду. Керівники оприлюднили план роботи. Нарешті полковник сказав, що дав команду відмити втікачку і тягача від мулу і помістити в пенал (контейнер на колесах для транспортування ракет).
Нам же належить перевдягтися в свій цивільний одяг і з речами бути готовими до відїзду в НДІ м.Енська. Від`їзд через дві години.
Та не так склалося, як гадалося. Ледве ми встигли перевдягтися, як помітили на вулиці якусь метушню. Вийшовши, побачили, що черговий лейтенант відділу технічного огляду докладає полковнику про те, як при помивці втікачка розбила тягача. Виявилося, що мити вирішили за допомогою аеродромної пожежної машини. Підігнали пожежного автомобіля до тягача, в кузові якого стояла Баба, і почали помивку. Дійсно, не вручну ж її мити. Але при помивці, коли ствол направили по дотичній на голову втікачки, та, під дією потужного струменя води, закрутилася. Літаюча Скіфська Баба (на те вона й літаюча) весело підскочила на триметрову висоту і плюхнулася прямісінько на кабіну тягача, розтрощивши її вщент. Добре, в кабіні нікого не було. Вийшовши за ріг будинку, ми побачили, як наша Пані гордовито воссідає на місці механіка-водія тягача. Від кабіни, дійсно, нічого не залишилося. Виїзд затримувався з технічних причин. Сміх і горе.
Ну що нам так з нею не везе? Один необдуманий рух, і вона знову щось смішне видає. Неначе навмисно вказуючи на нашу недодумкуватість. Закінчували помивку вручну. Після того як автокраном зняли Бабу на бетонку, її чистеньку і помиту (ледь не сказав причесану), поклали до пеналу уже перед вечором. Від`їзд перенесли на ранок. Виїзд був майже святом для аеродромної обслуги. Наш приїзд та перебування на аеродромі урізноманітили службу — це стало світлою полосою у одноманітному житті солдат.
Дорога була непогана. Ми їхали колоною. Попереду ВАІ (Військова автоінспекція), за ними наш автобус, слідом ЗІЛ з пеналом на причепі, і замикав колону газик з бійцями охорони. Навколо зеленіли ліси. Зрідка на фоні дерев мелькали постаті оленів, які задумливо дивилися нам вслід, ліниво повертаючи голови. Нам це було в диковинку. У наших краях такого звіра немає: суслик, заєць, лисиці з обдертими хвостами та тхори. Правда, кажуть, недавно завезли в донецькі степи диких кабанів, і ютяться вони в баюрах та перелісках. Правда, ніхто їх не бачив, але говорили, що є. Розповідав одного разу мені знайомий, що прийшов його кум з роботи додому — а все село гуляє. Піймали, говорять, дикого кабана. Піймали, закололи, обсмалили — і уже свято. Бери, говорять, Миколо, баяна свого і хутенько йди до нас. Взяв баяна, пішов — було весело!
А другого дня приходить жіночка з сусіднього села з дільничим міліціонером. Питають — кабана чорного ловили? Ловили, говорять сільчани, дикого. Зарізали, з`їли? Та з`їли, відповідають. Ну то прийдеться платити, бо то кабан мій був, говорить жіночка. Заплатили... Ось така дичина у нас водиться!
Вітру не було. Припарювало сонечко. В салоні автобуса було аж надто тепло. Розморило так, що я задрімав. І приснився мені страшний сон. Немов би Літаюча Скіфська Баба знову втекла. Мало того що втекла, так іще і прихопила з собою нашого шефа в заручники... Автобус підкинуло на вибоїні, і я, наляканий, проснувся. Озирнувся — шеф на місці. І аж легше на душі стало — не вкрала Баба.
Незабаром ліс розступився і перед нами постало містечко — невеличке, розташоване в долині якоїсь річечки. Передмістя забудоване старими дерев`яними будинками. Їх складені з круглих дрючків чорні-чорні стіни, укриті мохом, пам`ятали, мабуть, ще царя Панька. Дахи також були дерев`яними. Подекуди на вид попадали такі ж дерев`яні, але новіші, з різьбленими фронтонними дошками та такими ж різьбленими наличниками та ставнями на вікнах. У нових будинків дахи були із черепиці.
Переїхавши добротний дерев`яний міст, який з`єднував вулицю містечка, розташованого обабіч річки, ми в`їхали в його центр. Близько двох десятків кам`яних дво- і триповерхових будинків з пічним опаленням (бо над дахами рядами стирчали закопчені димарі) тягнулися вздовж неширокої вулиці. «Що це за місто?»- запитав я у одного з членів нашої команди. На що він відповів, що це і є Енськ. Проїхавши через усе містечко, автоколона повернула направо через КПП і пірнула в віковічний ліс. Височенні сосни зімкнули над нами свої віття, і майже не стало видно сонечка. Скільки ж їм років, оцим велетням — мабуть, за сто? Кора товстих, сантиментрів до шестидесяти в діаметрі, стовбурів була вкрита шаром зеленого моху. Проїхавши в цьому дерев`яному тунелі ще кілометрів зо два, ми виїхали на світло. Перед нами був КПП.
Нас висадили з автобуса, перевірили по списку, який був у нашого старшого колони. Після цього всіх пропустили на територію. А машини ще довго перевіряли, заглядаючи у кожну шпарку. Ми знаходилися на галявині. Від неї врізнобіч розбігалися неширокі просіки-вулиці, забудова яких була виконана із збірного залізобетону. Звичайні панельні споруди серед столітньої тайги. Всі як один будинки були чотириповерхові. І всі як один пофарбовані у грязно-зелений колір, хоча спочатку колір був, мабуть-таки, зеленим, а з часом посірів і набув такого неприглядного вигляду. Вулиці та тротуари були мощені аеродромними залізобетонними плитами.
Та ось перевірка транспорту закінчилася, і ми автобусом поїхали по одній із вулиць. А автомобіль з Бабою в пеналі та охорона поїхали по другій. Нас привезли до одного з будинків, де і розмістили. На трьох виділили квартиру двокімнатну. В ній було три спальні (всі ізольовані) і санвузол. Кухні не було. В кожній з кімнат на стіні висів гучномовець. Стояло ліжко, біля нього торшер, стіл, два стільці та вмонтований в стіну шкаф. А у вікно кожної з кімнат зазирали голі стовбури сосен, хоч і були ми на третьому поверсі. На внутрішній стороні дверей висів розпорядок роботи їдальні. Нас попередили, що вона знаходиться на першому поверсі. Стало ясно, що це найголовніший документ, і його рекомендації потрібно виконувати якнайточніше. В цей момент гучномовець прошкабарчав хриплим басом, і ми зрозуміли, що нас запрошують до їдальні. Наскоро умившись з дороги, спустилися на перший поверх. Заморивши черв`ячка — а страви були смачні — ми продовжили вивчати перший поверх.
Тут була не лише їдальня. Ми знайшли і місце для задоволення культурних потреб у вільний від роботи час: читальний зал, суміщений з кінозалом та бібліотечкою і ще великий зал з більярдним столом посередині та чотирма маленькими шахматними столиками, розміщеними попід стінами. На протилежній від журнальних столиків стороні, на гумових килимках, лежали пара гантелей, дві гирі, а на стіні, на гачку, висів п`ятипружинний еспандер. Оскільки було оголошено до кінця дня вільний час, то можна було діяти на свій розсуд. Ми взяли до рук киї. Благо їх було три, всім вистачило. Постукали по лузах шарами. Оглянулися, а навкруги нікого. Грати без болівальників нецікаво, то ми пішли до бібліотеки. І лише тепер помітили оголошення. Там було писано, що сьогодні о надцятій годині відбудеться виступ самодіяльних артистів. Бачите як. Ми помітили, що ніде немає телевізорів. А там, де закінчується трансляція телепередач, починається розвиток самодіяльності.
Із-за дверей бібліотеки линули тихі гітарні акорди, а жіночий голос проникливо співав про любов.
Ми ввійшли в зал, коли залунали аплодисменти. В приміщенні було повно народу. Ми протислися і стали в проході. Слідуючим номером програми був виступ пародистів, що виконували номер Мавриківни та Нікітічни. Непогано. Ми від душі аплодували. На цьому концерт закінчився. Пізно почали об`яви читати! А то б мали задоволення подивитися концерт повністю. Надалі будемо уважніші.
Філіал НДІ знаходився при військовій частині. Отже і розпорядок дня близився до військовиків. Після концерту нас попросили залишитися в читальні. Тепер нами керував професор. Він і повідомив про подальший порядок роботи. Перший етап її успішно завершений. Було сказано, що, хто має необхідність, може повернутися додому. Наша команда додому не поспішала. Адже головною метою поїздки сюди було дослідження Літаючої Скіфської Баби. Та і матеріально нам було вигідно, бо заробітну плату вдома отримували дружини. Ми жили на командировочні, яких вистачало заочі. І гарантована цікава, багатообіцяюча робота на грані фантастики. Та і моральне право наше брати участь у розробці теми було беззаперечне. Бо це ж ми її відшукали, оту скажену Бабу, що стільки клопоту всім завдає. А з місцевих пошуковців троє виявили бажання поїхати додому. Отож, всього нас залишилося семеро. Надвечір отримали чисту постільну білизну у каптенармуса, хазяйство якого також було на першому поверсі. Та і пішли готуватися до сну. Ніч була тиха. За відкритими фіранками, неначе заколисуючи нас, шуміла тайга...
На ранок нас зібрали у конференцзалі, в будинку на сусідній вулиці, де розміщався філіал НДІ. Професор виявився натури самокритичної. Чесно виказав своє бачення нової методики дослідження, визнавши свої помилки в попередній роботі по проекту. Запросив учасників висловитися з приводу організації робіт. Після довгих дебатів вирішили розділитися на дві команди і вести паралельне дослідження, поетапно проводячи сумісний аналіз робіт. На тому і порішили.
Нашу бригаду з чотирьох науковців призначено було очолити нашому шефу, а паралельну очолював сам професор. Познайомившись з лабораторією, яку вже встигли відремонтувати, ми вирішили починати з рентгенографії, щоб не дратувати ЛСБ ультразвуком. По розробленій ще вдома схемі ми провели скануючу рентгенографію. Апаратура тут була на порядок краща, ніж у нас вдома. Там сканування ми проводити не могли, бо просто не мали скануючого рентгенографа. Картина виявилася цікавою. Вона давала дуже великі можливості для дослідження. Та ми не стали підіймати бурю, бо домовилися заздалегідь, ще вдома, працювати, не виказуючи жодних емоцій. Розуміли, що четвертий член команди приставлений неспроста. Отож, поділивши одержані матеріали на чотири частини, шеф дав завдання кожному з нас самостійно працювати над виділеною йому дільницею роботи. І за чотири дні, а значить у п`ятницю, покласти на стіл свої доробки для загального обговорення. Ми поринули з головою в роботу.
У кожного було своє робоче місце, обладнане комп`ютером. Робота захоплювала цілком, і, коли до мене підійшов наш четвертий, я не звернув на нього жодної уваги. Та йому таки вдалося відірвати мене від роботи. Своїми недоречними запитаннями він виказав повну некомпетентність. Не подаючи виду, я пояснив йому, що ми працюємо методом мозкового штурму. Кожен розробляє свою дільницю роботи незалежно від інших членів групи. Повністю виключається взаємний вплив на хід роботи. Всякі консультації абсолютно недоречні. По закінченню установленого строку проводиться обговорення і вибудовується мозаїчна картина об`єкту та його властивостей. Після цієї вичерпної інформації я вибачився і попросив його не заважати мені працювати. На що четвертий, гмикнувши, вийшов. А мені стало смішно — от влетів КГБешник у халепу — працювати треба, а нічим! Та час не чекав, і я знову поринув у роботу. На обід ми ходили в їдальню свого спального корпусу. Так ось і там наш четвертий намагався прямо за столом запитати щось по роботі у шефа. На що той його обірвав і поставив до відома, що за порогом лабораторій виключаються жодні розмови по темі.
І ось п`ятниця. В першу половину дня ми засідали під керівництвом шефа. Обговорення проходило спокійно без емоцій. Як я і думав, четвертий не приніс нічого, окрім висхідних даних, що надані були йому для роботи. На що шеф, подякувавши за роботу, сказав йому бути вільним від теми. Той піднявся і мовчки вийшов.
Виявилася цікава закономірність побудови об`єкта. Три полюси з`єднані п`ятьма каналами з семи полюсами. На що «старшой» привів аналогію: Трійка-Сімка-Туз! Але лишня п`ятірка, і немає туза. Все хорошо, відмітив шеф, та не будемо вдаватися в містику.
Після обіду шефа терміново викликали до професора. А ми тим часом повигрівалися на весняному сонечку, про існування якого просто забули за роботою. Прямо над нашими головами по стовбурах столітніх сосен бігали проворні білки, на нас абсолютно не звертаючи уваги. Життя лісу йшло незалежно від нашої людської суєти.
На призначений час пішли на нараду до професора. В конференцзалі вже було декілька чоловік з нашої команди і двійко чужих, нам допоки що незнайомих. Біля цієї двійки крутився і наш четвертий, якого шеф спровадив. Підійшовши до старих знайомих, ми привіталися. Почалася невимушена розмова про це, про те і ні про що, як завжди буває серед науковців, що працюють над подібними темами. Бо у кожного в голові стільки таємних відомостей — сказати вголос страшно. Нарешті запрошені зібралися. Прийшли і професор з нашим шефом і якимсь незнайомцем, зайнявши місця за кафедрою. Присутні, побачивши начальство, вгамувалися і розсілися на ближніх рядах перед кафедрою.
Нарада почалася із звітів про виконану роботу. Першим доповідав найменший начальник – наш шеф. Коротко, хвилин за тридцять, він розповів про зроблену роботу та наші висновки. За ним говорив професор. Говорив про майбутні можливості та перспективи проекту, а не про зроблену його групою роботу. Я так зрозумів, що там всі були, як наш четвертий. Не група науковців, а збірна наглядачів. Або чиїхось синків, яким потрібно захистити дисертації. Куди ми попали! Я штовхнув старшого ліктем. Він глянув на мене і тужно похитав головою. Ми без слів зрозуміли один одного. Баба знала від кого втікала. Так що ця конференція нічого нам не додала. Зрозумівши, що працюємо тільки ми, а всі другі лише чекають моменту, щоб присвоїти результати нашої роботи для свого блага, ми призадумалися... А всі потім дивуються що професори пишуть з помилками. Добре хоч так писати навчені. Цікаве словосполучення —«малограмотний професор»!
Після вечері пішли на прогулянку. Тепло і сонце зробили свою справу. На галявинках буяли трави. Сосенки-сіянці, що зійшли по краю галявинок, викинули смолисті, пахучі бруньки. Ми розуміли, що за нами слідкують. Тому старший тихенько запропонував шефу дослідити конкретно зону невагомості під Бабою. Визначити, яку форму вона має і яка глибина її проникнення в простір. І взагалі її потужність. По тому, як вона, летючи над землею, виривала деревця та кущі, видно, що сила немала. Та і літак, з якого все почалося, не легенька штука. А Баба його, немов пір`їну, з неба здула. Шеф розсміявся нарочито голосно, а потиху промовив, що це пропозиція по підготовці путі відступу або втечі. Але згодився, бо сам бачив що навколо діється щось незрозуміле.
Ми приєдналися до лжевчених із професорської когорти, які крутилися неподалік від нас уже давно. Розповідали анекдоти та всякі небилиці із життя вченого товариства. В тайзі темрява наступає раптово. Хоча небо над нами було ще повне світла, у нас при землі було вже темно. Ввімкнули вуличне освітлення. Компашка наша, розсипавшись, з жартами розтеклася по під`їздах своїх помешкань. Я запасся книгами з бібліотечки читального залу, щоб не померти з нудьги. Бо в кімнатах своїх ми не могли говорити на теми, для нас цікаві, боячись прослуховування. Здавалося, що тут стукачів більше, ніж людей науки. А, може, воно так і було?
У вихідні нам крутили кінофільми, перед кожним сеансом запрошуючи кінолюбителів по гучномовцю на перегляд кінокартини.
А в понеділок ми почали діяти.Всенький день напружено трудилися, роблячи розрахунки хитрої конструкції. Виявилося, що можна розуміти один одного без слів. То ж у придуманого нами апарата було місце для генератора напруги з чималим запасом пального та апарата ультразвукової діагностики. Були і три ніші для розміщення операторів. На самій же вершині цієї піраміди було передбачене місце для закріплення Баби. Кріплення придумали надійне, під девізом (щоб знову не втекла). А рядом з нею було заплановане місце для установки випромінювача ультразвукових коливань. В пояснювальній записці ми всього не писали, а лише нагородили всякої наукової всячини, яка доводила б необхідність побудови такої установки для продовження дослідів по ширшому вивченню властивостей Літаючої Скіфської Баби. Завершили всю оту роботу лише у вівторок. Виписали за допомогою комп`ютера на папері проект дослідної установки, і під кінець трудового дня шеф поніс його на затвердження до професора.
Без проблем і запитань проект за підписом професора пустили в роботу. Залишилося почекати, поки проект втілять в метал.Робити це будуть тут же, в механічних майстернях філіалу. А поки що ми продовжували працювати над темою, попутно осмислюючи способи застосування на практиці знань, які нам уже вдалося отримати. Не розголошуючи результати, ми частину їх не вписували до комп`ютера. В основному, це були моменти прикладного (практичного) використання деяких можливостей Баби. Бо треба ж щось і для своїх дисертацій залишити, а то нахлібників багато. Їх хмара, а наших всього три голови працездатних.
На кінець другого тижня ми чекали, що на п`ятничній конференції вони (паралельна професорська група) також щось-таки скажуть із результатів своєї праці. Та наші очікування були марними. Правда, професор з усієї сили нахвалював нашу групу і обіцяв у найкоротші строки виконати наші замовлення по виготовленню додаткової оснастки для проведення дослідів. Мені згадалися слова пісеньки: «На дурака не нужен нож: ему тихонько подпоешь и делай с ним, что хошь». Правда, нам при одержанні оплати за відрядження (командировочних) приплатили премію. Мені, як молодшому НС, дали триста карбованців! Роботу поцінували, це приємно. Отже, не дивлячись ні на що, стимул до праці був.
Ми не до кінця розуміли внутрішню конструкцію апарата, що був захований всередині Баби. Розуміли одне, що цей апарат якимсь чином робить все, що попадає в його поле невагомим. Приводиться в дію чисто механічно або від дії ультразвуку. Та природа отого поля чарівного нам була незнайома. Хоч це було в принципі не важливо, адже користуємося ми електроенергією, вважаючи, що струм є «направленим рухом електронів», напевно знаючи, що це нісенітниця. Та навіть з напрямком руху струму є несуразиці. Бо вважаючи, що він тече від плюса до мінуса, ми точно знаємо, що все якраз навпаки. Та не дивлячись ні на що, електрика на сьогодні самий поширений вид енергії. Отже важливо відтворити оте чарівне поле, побудувати аналогічну Бабі машину і навчитися нею користуватися, а над суттю перетворень потім ще років сто або більше будуть ламати голови наші послідовники. Для цього найпростіше розібрати Бабу на складові. І ми, кінець кінцем, мабуть, це і зробимо, а поки що була команда вивчати, і ми добросовісно вивчали.
Дні стали довгі предовгі. Ми зоставалися працювати і після роботи, бо одержали дозвіл професора на підготовку матеріалів для особистих дисертацій по темі «Літаюча Скіфська Баба». Я обрав собі підтему «Ультразвукова природа невагомості в умовах земного тяжіння». Назва довга, але коротше не виходила. Вийшовши з такої установки, я про себе вирішив, що всередині Баба напічкана п`єзокристалами, каналами-хвильоводами та якимись механізмами збудження кристалів. Які це можуть бути механізми збудження, я і гадки не мав. Та тема була підписана, і робота почалася.
Мої начальники також схопили кожний по темі і почали гарячково їх розробляти. Одного разу наш шеф так захопився роботою, що залишився до глибокої ночі з Бабою, щось там дослідити. Мені ж доручив принести йому вечерю в лабораторію. Ми зі старшим пішли відпочити. Бо несила вже було працювати. Так і полисіти можна передчасно. Шеф-то уже лисий, йому все одно.
У їдальні я замовив для шефа їжу в термоконтейнерах. І після того як ми повечеряли, пішов знову до лабораторії, несучи вечерю начальнику. Йшов не поспішаючи. Дихав теплим весняним повітрям, а вільною рукою відмахувався від надокучливих комарів. Відмітившись у охороні, ввійшов до корпусу. На підході до лабораторії, де стояла Баба, відчув якесь хвилювання. А переступивши поріг, ледве не випустив термоконтейнери.
Відчувши незвичайну слабкість в усьому тілі, поставив на підлогу їжу і на ватяних ногах буквально випав за двері. Зачинивши двері, відчув полегкість. Одягнув окуляри і заглянув до замкового отвору. Шеф лежав горілиць на підлозі перед Бабою. Під голову був підкладений портфель. Неначе як відпочивати приліг. Голова Баби тихенько крутилася за годинниковою стрілкою. Цікаво, що він їй зробив? Чи вона йому? Я став придивлятися до шефа. Ось він підняв руку. В руці була якась мильниця. В напівтемному кутку кімнати позаду Баби з`явилося якесь мерехтливе зображення. Мені видно було лише його частину — голограма, це вже Баба розщедрилася на сюрпризи. Недаром я підозрював, що не просто так нам її підкинули. Я встав, і відразу на мене навалилася слабкість. Знову присівши, відчув полегшення. Так ось чому шеф лежить на підлозі! Зрозумівши все, я рішуче відкрив двері і навкарачках, як колись можливо пересувалися наші дуже далекі пращури, порачкував до шефа. Підліз і ліг рядом, показавши на двері, сказав, що приніс вечерю. На що шеф махнув рукою: не до їжі, мовляв.
Мильниця в руках шефа виявилася пультом дистанційного керування. За спиною Баби-чарівниці все чіткіше і чіткіше вимальовувалися голографічні картини. Врешті я розрізнив покриту напівпрозорими хмарами планету, навколо якої летів космічний корабель. Над ним були розгорнуті величезні площинні багатоярусні сонячні батареї Видно було що корабель мав велику потребу в енергії. Здалеку космічний корабель нагадував звичайнісінький морський багатомачтовий вітрильник, які ходили по морях і океанах ще сто років тому. От тільки води під ним не було. Видовище було цікаве. Не знаю, скільки часу пройшло, як мене заворожило оте кіно. Я хотів звернутися до шефа з запитанням і, повернувши голову в його бік, побачив, що зіниці у шефа непорушні. Очі були відкриті, та він не чув мене і не бачив. Взяв його за ліву руку. Вона була прохолодна. Гарячково схопив його за праву руку, яка тримала мильницю-пульт. Ця рука була гарячою. Вона міцно тримала пульт. Чисто інстинктивно я почав гарячково розгинати пальці його правої руки, щоб вивільнити пульт. З великими потугами мені це вдалося. І пульт випав на підлогу. Голограма відразу зникла.
Та мені було не до неї — шеф не дихав! Пульс на правій руці ледве відчувався. Провівши з десяток циклів непрямого масажу серця разом з вентиляцією легенів, мені вдалося привести шефа до тями. Він подивився на мене і ледь чутно щось прошепотів. Я перепитав. І нагнувшись до самого його обличчя, почув: «Не чіпай». Оглянувшись навкруги, зрозумів, що шеф мав на увазі пульт-мильницю. Відбуцнувши її окаянну під саму стіну, я відтягнув шефа подалі від Баби та посадив його на крісло з підлокотниками, щоб не впав. Приніс води. Збризнув йому лице та дав напитися.
Мало-помалу шеф приходив до тями. І розповів він мені, як Баба взяла його в полон. Після того як, віднайшовши, відкрив заслонку лючка, що знаходився на її потилиці, і взяв до рук пульта — він діяв, немовби робот. Воля його була повністю подавлена Бабою. Все, що він робив, йому було надиктовано Бабою. Вона навчила його користуватися пультом. Показала декілька голографічних фільмів з далекого минулого. А потім уже перенесла його на космічний корабель, який лежав на величезній стартовій плиті, що була розташована на дні глибокого кратера — мабуть, вулканічного походження. І вже там на космічному кораблі його навчали, як ним керувати.
Екіпаж корабля складався з декількох десятків осіб, чоловіків і жінок, які пересувалися по кораблю, неначе сомнамбули. І в якийсь момент він зрозумів, що назад дороги вже не буде.
І не було б, коли б я не виявився поряд. Допомігши встати, я повів шефа до виходу. По дорозі захопив термосний контейнер з так і нез`їденою вечерею. В коридорі вже домивала підлогу прибиральниця. Вона щось пробурчала нам вслід. Та я не дослухався. На виході з корпусу на нас здивовано подивився охоронець. Мабуть, подумав що я п`яного веду. З великими труднощами доплелися ми до своєї кімнати, де нас зустрів здивований старший.
У нього вже відкрився рот для виголошення подиву чи запитання, та я показав, щоб він почекав. Поклали шефа на ліжко відпочивати. Термос поставили поряд. А самі зі старшим пішли на вулицю прогулятися. Там, під кронами дерев, я сказав старшому, що десь у вулканічному кратері комплектується екіпаж космічного корабля. І комплектує його Баба, переправляючи туди підібраних нею людей. Нашого шефа ледве не забрали туди пілотом чи штурманом. Та я перешкодив, вибивши пульта у нього з руки. Той, хто бере до рук пульт керування Бабою, тестується нею, і вона вирішує, брати його до складу екіпажу чи ні.
Старший дивився на мене з широкою посмішкою на обличчі, як на клоуна. Мабуть, не йняв нічому віри. «Не віриш – не треба, — сказав я старшому. — Коли шеф очуняє, він розповість все докладніше. А я сказав усе, що зрозумів з його слів. Ну і звичайно своїх догадок».
Зайшовши до більярдної, де точилася запекла боротьба на зеленому сукні, ми сіли за шахматний столик розім`яти сіру речовину. Мій противник був сильним у ендшпилі, і я вимушений був двічі визнати поразку. З рахунком два – один, (перемогла дружба), ми пішли на відпочинок. Зайшовши в кімнату шефа, ми впевнилися, що він спить сном дитятки.
Вранці в їдальні ми почули, що пропала прибиральниця в нашому лабораторному корпусі. І її досі не можуть знайти. Вся сторожова служба на ногах. Старший подивився на мене переляканими очима, а шеф ще нічого не зрозумів. По дорозі в лабораторію я повторив шефу свою версію, основану на його описах подій, що з ним сталися. Він навіть зупинився з подиву: «Так що, вона вже там, куди вчора ледве не попав я?». «Та, мабуть», — ствердно кивнув я.
Прийшовши в лабораторію, ми виявили, що інструмент прибиральниці лежить серед кімнати. А мильниця-пульт уже не під стіною, куди я його відбуцнув, а прямісінько перед Бабою. Шеф вирішив, що нам потрібно іти до професора. А перед цим ще раз осмислити усі події вчорашнього вечора. Вся надія була на шефа. Вірніше, на його об`єктивні спогади. Щоб не трапилося ще одної біди я взяв відро прибиральниці, вилив з нього воду у раковину умивальника, і перевернувши догори дном накрив пульт.
Ми довго з пристратю буквально допитували шефа про його вчорашню подорож. Записуючи всі його відповіді, як і наші запитання. Виявилося, що на схилах кратера не було рослинності. Значить це може бути не Земля, а якась друга планета, де відсутня рослинність, чи може навіть Місяць. Якщо космічний корабель стояв на стартовій плиті, то є вірогідність, що під кратером знаходиться цілий завод чи навіть комплекс по виробництву космічних кораблів. А ота плита є частиною підйомного механізму, що доставляє кораблі на поверхню перед стартом, де і формується екіпаж, вже відомо яким способом. З тим і пішли до професора, повісивши перед тим на двері лабораторії табличку «Не влезай-убъет».
Докладно розповівши професору про наші висновки, складені на основі допиту шефа, ми помітили, що очі професора робилися все круглішими і круглішими. Під кінець доповіді вони, здавалося, випадуть з очниць. А коли повідомили, що, напевно, прибиральницю украла Баба, бо відро швабра та ганчірка знаходяться в нашій лабораторії, то професор ледве не втратив свідомість. А прийшовши до тями, наказав нам не виходити з його кабінету, а сам десь хутенько побіг. Мабуть, дзвонити у відповідні органи — припустив шеф.
Чекали ми професора довгенько. Від нічого робити почали згадувати маловідомі широкому загалу факти із документів прадавньої історії Землі. Шеф згадав, що у Махабхараті(Індійському епосі прадавніх часів) згадується, що Боги брали із числа землян людей на науку, забираючи їх на літаючому кораблі, і вчили десь у себе тридцять три роки. Після чого ці люди уміли використовувати нечувану по могутності зброю. Описано також, як один з учнів, прибувши до земляків, вирішив похизуватися перед ними своєю силою і «випустив із себе силу, що рушила гори». Випустити то випустив, а ввібрати потім не зміг. І призвав на допомогу Богів, які зарадили лиху і припинили дію зброї. В науку брали лише хлопчиків і, як видно, готували з них воїнів, які разом з Богами билися проти Ассурів (противників Богів). Старший згадав, що в горах Китаю віднайдена була археологами могильна плита, на якій було викарбувано схему ракети, пілотованої людиною. Учені до цього часу не можуть навіть приблизно вирішити, якого роду двигуном приводилася в рух ота керована ракета. По зовнішньому контуру вона нагадує в перерізі гостроверхий клин. За спиною пілота намальована, вірніше, вирублена на камені камера, навкруги якої розташовані сім сегментів. Тоді вирішили, що там, в середині сегментів, розташований ядерний реактор. Та коли так, то він занадто близько від людини-пілота. А тепер оте число – сім сегментів — нагадує внутрішню будову Баби. Адже у неї на останній ступені нами виявлено також сім полюсів.
Двері різко відчинилися. Ввійшов професор, а з ним майор-комантир роти охорони і уже відомий нам особіст. Почався допит.
Ми переказали їм, що коли виходили з лабораторії, то прибиральниця мила підлогу. Двері ми закривали, але ж у неї є свої ключі, що вона бере у охорони. На ранок, прийшовши на роботу, ми знайшли віхоть, відро з водою та швабру. Шеф прибавив на словах, що заходити в нашу лабораторію без нас не можна. Більше сказаного ми говорити не мали права.
Особіст усе дослівно записав і дав нам підписатися під своїми свідченнями, що ми і зробили. Після цієї процедури охоронець і особіст вийшли. І ми залишилися з професором. Всі були у важкій задумі. Хоч прямої нашої вини і не було, але пропала жінка, у якої, напевно, і діти є, і чоловік. Першим тишу порушив професор. Він попросив шефа ще раз в усіх деталях переповісти його вчорашні пригоди. Ми слухали вже вкотре і намагалися ловити всі ньюанси химерної повісті. Вирізнили різні етапи контакту Баби та шефа. Першим ступенем була подача інформації. Під час цієї фази Баба, очевидно, вивчала особистість на предмет подальшої розробки. Друга фаза контакту була схожа на діалог, під час якого Баба виявляла здатність особи виконати певні обов`язки та її зацікавленість в подальшому контакті. І третя фаза була вже схожа на вербовку та пересилку об`єкта на місце призначення. Виходить, що я втрутився в контакт Баби та шефа на другій фазі і попросту зірвав вербовку та персилку.матеріальної субстанції шефа на космічний корабель вслід за духовною. А то б ми його тільки й бачили.
У професора виникла цікава думка про те, чи можна домовитися з Бабою про повернення жінки. «Все це добре, але як домовлятися і хто це буде робити?» — задумливо промовив шеф. Баба всього лише прилад, що виконує волю творця цього приладу. Якщо наші припущення вірні і дійсно набирається команда міжпланетного корабля, то ким? Мабуть, з ним і прийдеться домовлятися. А де його знайти? Він може знаходитися як завгодно далеко. Може, навіть у другому вимірі. А ми, вибачте, туди дороги не знаємо. Правда, у нас є можливість заслати до команди космічного корабля наших представників. Шукайте бажаючих. Після цих слів шефа очі у професора засвітилися. Я чомусь подумав, що він задумав попасти до складу команди космічного корабля чужинців. І правда — професор попросив шефа ще раз детально розповісти про його пригоди. Та був уже час іти на обід, про що я прозоро натякнув нашому очумілому від сенсації колективу. Всі дружно погодилися.
Обідали нашвидку. Мовчки. А коли їси автоматично, то скільки б ни їв, залишаєшся голодним. Так і цього разу. Вставши із-за столу, не зрозуміли, їли чи не їли. Йшли до інститутського лабораторного корпусу не поспішаючи. У мене виникло питання, чому команду набирають із землян? Напевно, набирали і раніше. Адже ця Баба(а, може, і другі її аналоги) стояла в степах України багато сотень років. На що шеф сказав, що і в Махабхараті про це писано: «ассурів» було більше ніж «богів», і останні тому і набирали людей на навчання, щоб збільшити чисельність своєї небесної армії. Ще там написано про битву в небі літаючих міст, які билися вогняними мечами. Якщо так, то треба чекати небесної війни, промовив задумливо старший.
На вході в інститутський корпус на нас прямо вибіг начальник охорони. Майор повідомив професору, що пропав особіст. Ми, пришвидчивши крок, пройшли до кабінету професора. Майор розповів, що після нашого допиту вони пішли на місце події. Оглянули все. Особіст перекинув відро прибиральниці зі словами: «А де ж вода?» Знайшовши під відром коробочку, він взяв її в руку. Потім, повернувшись до мене, сказав, щоб я йшов, а він тут попрацює. Я й пішов. А тепер шукаю-шукаю, а його ніде немає і ніхто його не бачив. «Все! — промовив до нас професор. — Чекайте на мене тут, а я пішов на червоний телефон».Для інформації: червоний телефон — це лінія спеціального зв`язку, його не прослухаєш, бо інформація кодується спеціальною машиною. І вони з майором вийшли.
Ситуація накалялася. Баба проявляла неймовірну активність. Практично за одну добу доправила на корабель двох членів екіпажу. Прибиральниці жаль, а ось особіст потрапив туди куди треба. І буде нашим агентом на кораблі. «Цікаво, чи є у нього засіб зв`язку з його конторою? — промовив я. — Їх же навчають там, як притистояти спробам подавлення волі ззовні. А значить він буде постійно контролювати ситуацію». «Ага, — промовив старший, — ще й залучить до роботи прибиральницю. Будуть як Штірліц з радисткою Кет».
На екранах незадовго до нашої поїздки якпраз йшла прем`єра цього фільму. «А ви знаєте, — промовив шеф, — можливо, він для цього біля нас і вештався. І його спеціально готували до цього завдання. Адже вони знали все про нашу роботу, будьте певні. Ви пам`ятаєте, адже я попереджав, що заходити без нас до лабораторії не слід. А він пішов».
Так за розмовами минула майже година. Двері, відкрившись, пропустили в кімнату професора. Він приніс неприємну новину. До лабораторії заборонено входити до приїзду високої слідчої комісії. «Ну, що ж, будемо працювати з наявним матеріалом за комп`ютерами», — промовив шеф, і ми пішли до кабінету. Під дверима лабораторії вже стояв вартовий, озброєний автоматом. На дверях біліла контролька. Робочий день наближався кінця. Проговоривши в кабінеті все на ту ж тему ще трохи ми пішли з корпусу інституту до спального блоку. В головах бурхливо переварюлася одержана за день інформація. А день видався визначальний, як мені гадалося. Не щодня інопланетяни набирають команди на космічні кораблі прямісінько у вас на очах. Далеко не щодня. В їдальні ми виявили, що всі вже все знали. Ну якщо не все, то багато. Це було помітно по тому, як люди уважно нас розглядали. В їх очах були помітні цікавість і страх. Ось так тобі і зберігаються таємниці. Мабуть, через охорону все і випливло. Бо ми ж жодній душі нічого не говорили. Професор, мабуть, також. А особіст зник. Мабуть, уже освоюється на бойовому міжпланетному кораблі. Нерви вже трохи вгамувалися, і ми з подивом виявили, що у страви є смак. Прикупивши по два чорних кофе, ще трохи поніжилися в їдальні. Після вечері пішли прогулятися по свіжому повітрі. Та і обговорити події дня.
Навколо буяла зелень, розквітали весняні квіти. Була середина весни. Ми провели тут майже місяць. Тягнуло додому в рідні донецькі степи. Набридли оці кубометри дров з зеленими верхівками. Хотілося побачити далекий горизонт, шахтні терикони. А ще більше хотілося побачити рідних. Я висловив бажання, поки буде працювати комісія, з`їздити додому. Старший також мав аналогічне бажання і, не гаючись, виказав його шефу. Шеф розгублено подивився на нас і, трохи помовчавши, махнув рукою — їдьте, мовляв. Але не більше, ніж на тиждень. Ми від радості ледь не застрибали, мов дітлахи. Тут же після прогулянки підписали заяви і, віддавши їх шефу, нашвидку зібралися в дорогу.
На ранок заспішили на автобус, який ішов до станції. Ми розраховували потягом доїхати до обласного центру, а потім літаком три години — і ми вдома. На прощання шеф попросив нас передати гроші дружині та виказав жаль, що він не може поїхати з нами. Треба було працювати з комісією. В другій половині дня ми прибули на аеродром, купили квитки та пробіглися по магазинах в пошуках подарунків сім`ям та і собі потрібно було дещо купити. Але тут, як і у нас, не було ні шкарпеток, ні дитячих колготок, ні чоловічіх трусів. Вибрали з китайських товарів: я – собі штани та сорочку з ієрогліфами та великою китайською стіною, а старший – дві пари китайських кед: собі та синові. Збивши ноги, набігали-таки і дружинам на радість по парі колготок, які тоді були в неймовірному дефіциті.
Ледве тягнучи ноги, придибали на аеродром. До літака було ще півгодини. То ще встигли перекусити в буфеті. Справивши всі необхідні справи, пішли на посадку.
Політ пройшов нормально, і ми ступили на рідну землю ще завидна, хоч і летіли по ходу обертання Землі. Туди ми летіли дві години, а додому цілих три. Вдома нам були безмірно раді. Дружина довго сміялася над моїми обновками, сказала, що, як вийду в них до міста, то і тролейбуси зупиняться від сміху. Другого дня ми зі старшим пішли провідати сім`ю шефа та передати гроші. Передавши вітання від мужа та гроші, від чаю відмовилися, бо треба було ще навідатися до інституту. Там зайшли до Самого передати привіт від шефа та доповісти про нашу участь у розробці теми, бо він ще тоді, як ми відлітали, про це просив. Правда, про пропажу людей не повідомили, а то мало що... Раптом випливе. Сам аж за живота від сміху хапався, коли старший розповідав про розбитий тягач.
На радощях дружина запрягла мене на дачні роботи. Та так, що до вечора (а дні вже довгі) ледве ноги тягнув. Ні, наукова робота таки легша... Хоч, можливо, і небезпечніша. Тиждень пролетів, як день. І вже пора від`їжджати. На радість дружині, розсада посажена, теща на дачу перевезена. І вона, зладивши дорожню валізу, з легкістю відпустила мене за поріг. До першотравневих свят залишилося менше тижня.
Злетівши, літак ліг на курс. Ми відстебнули ремені безпеки. За ілюмінаторами була ніч. На землі світлими п`ятнами виднілися через розриви в хмарах міста. Таки вдень летіти приємніше. Я вже був задрімав, коли старший, штовхнувши, показав на ілюмінатор. Зліва по борту з землі в небо вдарив струмінь яскраво-рожевого світла. Видно було, як хмари завирували під його дією. Згодом світло набуло тьмяно-рожевого кольору. Воно неначе підпалило хмари. Вони стали переливатися різними барвами Картина була моторошна.


 


Читать дальше >>

<< Вернуться на Главную страницу
№49 (211) 9 декабря 2013 г
№48 (210) 2 декабря 2013 г
№47 (209) 25 ноября 2013 г
№46 (208) 18 ноября 2013 г
№45 (207) 11 ноября 2013 г
№44 (206) 4 ноября 2013 г
№43 (205) 28 октября 2013 г
№42 (204) 21 октября 2013 г
№41 (203) 14 октября 2013 г
№40 (202) 7 октября 2013 г
№39 (201) 30 сентября 2013 г
№38 (200) 23 сентября 2013 г
№37 (199) 16 сентября 2013 г
№36 (198) 9 сентября 2013 г
№35 (197) 2 сентября 2013 г
№34 (196) 26 августа 2013 г
№33 (195) 19 августа 2013 г
№32 (194) 12 августа 2013 г
№31 (193) 5 августа 2013 г
№30 (192) 29 июля 2013 г
№29 (191) 22 июля 2013 г
№27 (189) 8 июля 2013 г
№26 (188) 24 июня 2013 г
№25 (187) 17 июня 2013 г
№24 (186) 10 июня 2013 г
№23 (185) 3 июня 2013 г
№22 (184) 27 мая 2013 г
№21 (183) 20 мая 2013 г
№20 (182) 13 мая 2013 г
№19 (181) 6 мая 2013 г
№18 (180) 29 апреля 2013 г
№17 (179) 22 апреля 2013 г
№16 (178) 15 апреля 2013 г
№15 (177) 8 апреля 2013 г
№14 (176) 1 апреля 2013 г
№13 (175) 25 марта 2013 г
№12 (174) 18 марта 2013 г
№11 (173) 11 марта 2013 г
№10 (172) 4 марта 2013 г
№9 (171) 25 февраля 2013 г
№8 (170) 18 февраля 2013 г
№7 (169) 11 февраля 2013 г
№6 (168) 4 февраля 2013 г
№5 (167) 28 января 2013 г
№4 (166) 21 января 2013 г
№3 (165) 14 января 2013 г
№2 (164) 6 января 2013 г
№1 (163) 1 января 2013 г
№52 (162) 24 декабря 2012 г
№51 (161) 17 декабря 2012 г
№50 (160) 10 декабря 2012 г
№49 (159) 3 декабря 2012 г
№48 (158) 26 ноября 2012 г
№47 (157) 19 ноября 2012 г
№46 (156) 12 ноября 2012 г
№45 (155) 5 ноября 2012 г
№44 (154) 29 октября 2012 г
№43 (153) 22 октября 2012 г
№42 (152) 15 октября 2012 г
№41 (151) 8 октября 2012 г
№40 (150) 1 октября 2012 г
№39 (149) 24 сентября 2012 г
№38 (148) 17 сентября 2012 г
№37 (147) 10 сентября 2012 г
№36 (146) 3 сентября 2012 г
№35 (145) 27 августа 2012 г
№34 (144) 20 августа 2012 г
№33 (143) 13 августа 2012 г
№32 (142) 6 августа 2012 г
№31 (141) 30 июля 2012 г
№30 (140) 23 июля 2012 г
№29 (139) 15 июля 2012 г
№28 (138) 9 июля 2012 г
№27 (137) 2 июля 2012 г
№26 (136) 25 июня 2012 г
№25 (135) 18 июня 2012 г
№24 (134) 11 июня 2012 г
№23 (133) 04 июня 2012 г
№22 (132) 28 мая 2012 г
№21 (131) 21 мая 2012 г
№20 (130) 14 мая 2012 г
№19 (129) 6 мая 2012 г
№18 (128) 30 апреля 2012 г
№17 (127) 23 апреля 2012 г
№16 (126) 16 апреля 2012 г
№15 (125) 9 апреля 2012 г
№14 (124) 2 апреля 2012 г
№13 (123) 26 марта 2012 г
№12 (122) 19 марта 2012 г
№11 (121) 12 марта 2012 г
№10 (120) 5 марта 2012 г
№9 (119) 27 февраля 2012 г
№8 (118) 20 февраля 2012 г
№7 (117) 13 февраля 2012 г
№6 (116) 6 февраля 2012 г
№5 (115) 30 января 2012 г
№4 (114) 23 января 2012 г
№3 (113) 16 января 2012 г
№2 (112) 9 января 2012 г
№1 (111) 2 января 2012 г
№52 (110) 26 декабря 2011 г
№51 (109) 19 декабря 2011 г
№50 (108) 12 декабря 2011 г
№49 (107) 05 декабря 2011 г
№48 (106) 28 ноября 2011 г
№47 (105) 21 ноября 2011 г
№46 (104) 14 ноября 2011 г
№45 (103) 7 ноября 2011 г
№44 (102) 31 октября 2011 г
№43 (101) 24 октября 2011 г
№42 (100) 17 октября 2011 г
№40 (98) 3 октября 2011 г
№39 (97) 26 сентября 2011 г
№38 (96) 19 сентября 2011 г
№37 (95) 12 сентября 2011 г
№36 (94) 5 сентября 2011 г
№35 (93) 29 августа 2011 г
№34 (92) 22 августа 2011 г
№33 (91) 15 августа 2011 г
№32 (90) 08 августа 2011 г


АДРЕС РЕДАКЦИИ: 84205, Дружковка, ул. Ленина, 26, 2-й этаж, комн. 7, тел. 4-24-32, 050-560-04-57 http://stavgkh.ru/ E-mail: k0nstantin-evdokimov(#)rambler.ru Подписной индекс 95327
Мнение авторов не всегда совпадает с мнением редакции газеты.
При использовании материалов сайта в интернете, активная гиперссылка http://stavgkh.ru/ обязательна.
При перепечатке информации сайта, ссылка на http://stavgkh.ru/ обязательна.