Газета Наша Дружковка
 
ДРУЖКОВСКАЯ ГОРОДСКАЯ ЕЖЕНЕДЕЛЬНАЯ ГАЗЕТА

Главная страница   Последние новости

№31 (193) 5 августа 2013 г.


НАША ИСТОРИЯ
Наша Дружковка


Вы еще не купили
новый "Справочник - путеводитель" по Дружковке?
Дружковка-Путеводитель

Это:
- самые точные карты поселков и микрорайонов;
- 650 географических объектов;
- круглосуточные аптеки, универсальные телефоны-автоматы, опорные пункты милиции, стоянки такси, важнейшие госучреждения, заводы;
- около 100 предприятий малого и среднего бизнеса, их адреса и телефоны;
- новейгие сведенья по истории Дружковки и количеству населения.

А кроме этого - прекрасный дизайн, офсетная печать, цветной вкладыш и цветная ламинированая обложка.

Такого Дружковка еще не видела!

Цена одного путеводителя -
10 гривен.

Спрашивайте у распространителей и в специализированных магазинах "Канцтовары".

В редакции газеты "НАША ДРУЖКОВКА"(ул. Ленина, 26) вы можете приобрести новый путеводитель за наличный и безналичный расчет.

Тел. (06267) 4-24-32.

Найбільше диво — життя

(Уривки зі спогадів)

Микола Руденко

Микола РуденкоЗробили,
що встигли
Десятим членом Групи став Олекса Тихий, із яким я познайомився в Левка Лук’яненка. Олекса теж був людиною іншої мірки, ніж мені уявлялися ті, хто має дружити з кряжистим, сильним духом і тілом, паном Левком. Я приїхав до Чернігова, аби познайомити Левка з першими документами Групи (Декларація й Меморандум ч. 1).
Левко прочитав, і ми якось там жестами, уламками фраз і коротенькими записками, котрі тут же знищувалися, встигли їх обговорити. І тут до хати зайшов чоловік із бездоганно правильними рисами обличчя, вузькоплечий і таки ж далеко не богатирської статури. Вони з Левком по-братському обнялися.
– Я проїздом до тебе. Їду до Москви. З сином побачитися хочу.
Мене здивувало, що Лук’яненко без будь-яких застережень простягнув незнайомцеві Меморандум ч. 1, а мене запросив до сусідньої кімнати зі словами:
– Нехай Олекса прочитає. Його думка багато важить.
Ми вийшли на кухню й посідали за стіл, і Левко трохи розповів про Тихого. Виявляється, він уже відбув сім років таборів суворого режиму за антирадянську агітацію й пропаганду. Майже весь цей час вони з Левком перебували в одній зоні. А ще раніше разом училися в Московському університеті: Левко закінчив юридичний факультет, Олекса – філософський. Тихому заборонили вчителювати – вимушений працювати в пожежній команді. Жив на Донеччині, в Дружківському районі разом із матір’ю.
(Сьогодні, коли я намагаюся змалювати ту нашу зустріч утрьох, згадалося й таке, про що я довідаюся значно пізніше – вже тоді, коли Тихого не буде на світі, а ми з Левком повернемося до Києва. Йдеться ось про що: разом із ними в університеті вчився також Михайло Горбачов, з яким Левко інколи зустрічався за картами.
– Якось він мені програв тридцять три карбованці, – перебуваючи в доброму гуморі, посміювався в свої козацькі вуса Левко. – І уявіть собі: досі не віддав. Знаєте, якось бракує часу, аби розшукати його й нагадати про картярський борг. Самих процентів скільки наросло!..)
Тихий зайшов до нас на кухню – вродливий, підтягнутий, у непогано пошитому чорному костюмі.
– Ну що ж... Приєднуюсь і до Декларації, й до Меморандуму. Вони мені сподобалися.
– Підписуєш? – не ховаючи доброї посмішки, запитав Левко.
– Авжеж... Якщо ви мене приймаєте.
– Приймемо? – обернувся до мене Лук’яненко.
– Згода, – потискуючи руку Тихому, мовив я. – Доповім членам Групи. Гадаю, нам із Левком Григоровичем повірять на слово.
Так воно й сталося згодом.
…Наприкінці грудня 1976 року я вирішив з’їздити до сестри в Комунарськ (багато разів перейменований Алчевськ) – серце підказувало, що нам належить попрощатися на довгі роки. (Далі йдеться про обшук у помешканні сестри Таїси, вилучення фотовідбитків документів УГГ.)
А через півгодини у двері подзвонили. Всі тривожно перезирнулися. Леонід (чоловік сестри. – Ред.) звернувся до мене:
– То що, відчиняти?
– Звичайно.
– А, може, це по тебе?
– Все одно треба відчиняти. Не підемо ж ми на них із сокирами.
Леонід вийшов у сіни й повернувся з доволі несподіваним гостем – з Олексою Тихим. Перед від’їздом із Києва я послав йому телеграму, що їду до сестри, повідомив адресу й запросив нас відвідати. Але ж, правду кажучи, ґебісти вибили з голови пам’ять про це запрошення. Отож, тепер це була для мене така приємна несподіванка, що я вибіг із-за столу, й ми хрест-навхрест обнялися, мов брати перед боєм. Всі з полегшенням зітхнули: слава Богу, пронесло.
– Як же доречно, пане Олексо! – вигукнув я, припрошуючи дорогого гостя до столу. – Тут якраз кабана закололи.
– Та чую, чим у хаті пахне.
Олекса відмовився від чарки, йому Таїса подала борщу. Наполягання господарів випити хоч одну не допомогло. Мені було ніяково, як у Кандиби: колишні політв’язні й не пригублювали, а я не звик відмовлятися. Мабуть, Олекса потай мене засуджує.
– Чого там критися? У мене також усе це було. Та прийшов час, коли я втратив смак до горілки, – ніби виправдовувався Олекса. – Ви на мене не зважайте, пане Миколо.
Я помітив, що мої родичі з подивом реагують на наше “пане”. Всі, хто сидів за столом, народилися вже в радянські часи, для них це було аж надто незвично. Власне, це було поки що незвично й для мене, але комуністична форма звертання вже дратувала. Отож, треба було привчатися до того, що народ наш виніс із далеких віків.
Заснули з Олексою в спальні – в ліжках, що були присунуті одне до одного. А вранці мені принесли київський виклик до телефону. Я одразу ж зрозумів: викликає Раїса (дружина – Ред.).
О десятій ранку вчотирьох (Таїса з Леонідом і я з Олексою) поїхали тролейбусом на перемовний пункт. В обумовлений час мене покликали до кабіни і я почув стомлений голос Раїси:
– Добридень, рідний. Як там у вас?..
– Потім розкажу.
– Ясно. Видно, також трусили... А я всю ніч не спала. Годину тому пішли з хати. А розпочали вчора о восьмій вечора. Обшук тривав дванадцять годин. Трусили московські ґебісти й навіть за московським ордером.
– Як за московським? – вигукнув я гнівно. – Це ж порушення Процесуального кодексу. Ми ж таки республіка, а не московська область.
– А їм на це начхати. Є сила – розуму не треба... В Оксани Яківни також був обшук. І в Бердника... Та, власне, в усіх членів Групи. Ми всі оголосили тижневу голодівку. Ти там слухаєш голоси?
– Ні, не слухав. Уже казали?
– Ще не встигли. Ввечері скажуть.
– Тут у мене Олекса Тихий. Ми теж приєднуємося до голодівки протесту. Зараз дам йому слухавку.
Я покликав Олексу до кабіни, він трохи поговорив із Раїсою – і я почув його голос:
– Звичайно, приєднуюсь. Аякже!
Назад, до помешкання Таїси, рушили пішки, аби обговорити становище. Таїса з Леонідом йшли попереду, а ми з Олексою відстали; я детально розповів йому про розмову з Раїсою, додавши при цьому:
– Немає відомостей поки що про Лук’яненка й Кандибу. Всіх інших обшукали. – Після тривалої паузи я тихо мовив: – На членах Групи вони не спиняться. Я негайно повертаюся до Києва, а вам, пане Олексо, доведеться з’їздити в Харків.
Розповів Тихому про Генріха Алтуняна та його оточення. Повідомив, що залишив у них Декларацію й Меморандум.
– Їх треба попередити про небезпеку. Олекса згідливо похитав головою.
– Я тільки заїду до матері. А наступного дня виїду в Харків.
Забігаючи наперед, скажу: Олекса так і вчинив. Тоді це врятувало Генріха Алтуняна від арешту, але ми з ним іще зустрінемося в одній камері.
Коли поверталися до Таїси, Олекса, що мав семилітній стаж політичного ув’язнення, намагався передати мені деякі власні принципи. Заговорили про офіцерів КДБ – і Олекса рішуче мовив:
– Передовсім належить пам’ятати: перед тобою ворог. Нехай він улесливо посміхається, хай прикидається добрим та порядним – не вірте йому! Знайте: він думає тільки про те, як вас знищити. І до того ж якнайшвидше.
Мабуть, Олекса добре розумів, що мені нелегко виробити таке бачення – 35 років віддано комуністичній партії. Нехай уже років 20 (після XX з’їзду) я бачу компартію інакше, ніж за часів Сталіна, та чи стала вона мені ненависна отак, як Тихому? В цьому, мабуть, порозумітися з Олексою нам доволі важко: там, де він бачив справжніх фашистів, я поки що знаходив заморочених помилковою ідеологією людей, котрі не встигли прокинутись від засліплення. Ми з цими людьми ні про що не могли домовитися, бо духовно були чужі (це я добре відчував!), але справжньої ненависті до них я в собі виховати не міг. Добре це чи погано – не знаю, але кажу так, як воно було. (…)
5 лютого 1977 року ми зібралися з’їздити (з Києва. – Ред.) в Лаврівку – занедужала Параска Макарівна, мати Раїси. Автобусом доїхали до автовокзалу, а відтак тролейбусом до пам’ятника Хмельницькому. У Рильському провулку жили наші приятелі, до них належало зайти по ліки.
Та тільки-но зійшли з тролейбуса недалеко від Софії, як до нас підійшло двоє чоловіків – капітан міліції та приземкуватий, років п’ятдесяти, в цивільному. Власне, вони підійшли до мене, а Раїса стояла трохи осторонь.
Капітан міліції оголосив:
– Ми уповноважені вас затримати.
Відразу ж заломив мені руки назад, готуючись, мабуть, надіти наручники. Але чоловік у цивільному його зупинив:
– Не варто застосовувати силу. Спробуємо домовитись по-доброму.
Показав мені посвідчення помічника прокурора Донецької області й ордер на моє затримання. В ордері був дозвіл на персональний обшук під час затримання. Але тут, на площі, вони обшукувати мене не стали. Підвели до автохалабуди, й капітан наказав:
– Заходьте в машину.
Я й не помітив, як поруч мене опинилася Раїса.
– Стривайте! Поясніть, що це означає. Я – дружина Миколи Даниловича.
– Пізніше про все довідаєтесь, – непривітно буркнув капітан. Але помпрокурора заговорив лагідніше:
– Ми маємо намір заїхати до вас у гості. Там про все й поговоримо. Отож, якщо ваша ласка, сідайте в машину.
За хвилину ми з Раїсою опинилися в робочому кабінеті якогось поважного начальника – кабінеті на колесах. Письмовий стіл, приґвинчені до підлоги стільці, вікна запнуті білими фіранками. Машина відразу ж рушила.
– То ми їдемо в Кончу-Заспу? – запитав я в помпрокурора.
– Так, – потвердив він. – Ми повинні побувати у вас дома.
Капітан, не помічаючи з мого боку жодного натяку на спротив, також подобрішав і вставив жартома:
– Трапляється, коли й непроханих гостей доводиться приймати.
– Це вже стало для нас звичним, – насторожено обізвалася Раїса. – Знову обшук?
Господарі кабінету на колесах промовчали.
– А до чого тут Донецька область? – після тривалої паузи запитав я.
– Пояснимо вдома, – офіційним тоном відповів помпрокурора.
Коли наблизилися до нашого будинку, я, відхиливши фіранку, побачив у квітнику під балконом міліціонера. На розі ще одного. Ясно: будинок оточено міліцією. Це щось нове. Як видно, обшуком справа не закінчиться. Але про арешт думати не хотілося – на те були поважні причини. Адже ж після Гельсінкської наради, документи якої з великою помпою пропагувалися в СРСР, Загальна декларація прав людини набрала в нас чинності закону; в ухвалених на Нараді угодах сказано: все внутрішнє законодавство країн-учасниць має ґрунтуватися на цій Декларації. Заарештувати нас тільки за те, що ми допомагаємо виконувати Гельсінкські угоди – це оголитися перед усім світом, визнавши, що в СРСР їх ніколи не збиралися дотримуватися.
Зайшовши в хату, помпрокурора показав ордер на обшук і пояснив:
– Ми проведемо обшук у справі Тихого.
Зрозуміло, таке пояснення нас заспокоїти не могло. Капітан завів до хати понятих, які ще раніше були привезені з Києва, і розпочався обшук. Описувати його не буду: наша маленька квартирка в Кончі-Заспі перед моїм арештом і після нього пережила 11 багатогодинних трусів. Отож, нічого незвичайного для нас тут не було. А коли трус закінчився, помпрокурора сказав Раїсі:
– Нам треба оформити деякі документи. Та й поговорити з Миколою Даниловичем. Ми його заберемо в Київську прокуратуру. Не хвилюйтеся, він повернеться.
Але це була брехня – мене повезли не в прокуратуру, а на летовище в Жуляни.

Донецька в`язниця
Що мене привезли на летовище, я зрозумів лише тоді, коли прокурорський кабінет на колесах наблизився до літака і капітан відгорнув фіранку на віконці. Відразу ж майнула думка: “Невже в Донецьк? Але навіщо? Якщо я заарештований, то хіба для мене немає тюрми в Києві?”
Часткову відповідь я дістану через кілька тижнів, а повну – через багато років, коли будуть відкриті архіви ЦК КПРС. Виявляється, 20 січня 1977 року відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому було розглянуто записку Голови КДБ СРСР Ю. Андропова й Генерального прокурора СРСР Романа Руденка “Про заходи для припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурґа, Руденка й Венцлова”. Щодо мене прийнято таке рішення:
“Руденка М.Д., який проживає в Києві, заарештувати й притягти до карної відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави...”
Підставою стало моє гостювання в сестри й зустріч з Олексою Тихим. Насправді ж мене везли в Донбас лише тому, що хотіли приховати суд наді мною від світової громадськості. Саме тому впала кара й на Олексу Тихого, участь якого в діяльності Групи через велику віддаленість обмежувалася тим, що він підписав Декларацію й Меморандум ч. 1. Принаймні на цьому етапі, разом зі мною, арештувати його не було причин – адже лишилися поки що на волі Лук’яненко й Кандиба. Та й не тільки вони.
Літак також був обладнаний під два чи, може, три кабінети, один із яких зайняли ми втрьох – помпрокурора Донецької області, капітан міліції і я. В салоні я помітив іще одного пасажира генеральської постави, хоч і в цивільному. Виявляючи нескромність, запитав, хто це був, але мої опікуни промовчали. Пізніше довідаюся, що то був помічник прокурора республіки Аржанов – він виступатиме головним обвинувачем на моєму процесі.
Ми сиділи втрьох за столиком, і я поки що почувався рівним серед моїх супутників – саме так вони трималися зі мною. Тон був доброзичливий, буцімто ми – колеги. Капітан дістав ковбасу, нарізав її на папері. Мене також запросили до трапези, я задля годиться вкинув у рот два-три кружальця ковбаси. Поки що не знаючи точно, в якій ролі тут перебуваю, я тримався у відповідності з тоном співбесідників.
Тимчасом думка напружено працювала: я обмірковував своє становище. Попри їхню доброзичливість сумнівів не було: я вже заарештований. Це випливало з того, в якому супроводі я летів. До речі, було чим пишатися: вперше в житті мені подали персональний літак. А проте за годину майстри контрастів подадуть мені сумнозвісний “воронок”.
Та ось капітан змів крихти зі столика на газету і, згорнувши її, поклав до кишені, в обох моїх супутників обличчя набули офіційного виразу. Вони встали, і помпрокурора мені скомандував:
– Встаньте, громадянине Руденко.
Я встав. Тоді помпрокурора дістав із теки постанову про мій арешт і безбарвним голосом зачитав її. Знов поклав у теку й промовив таким тоном, буцім нічого особливого не сталося:
– Сідайте, Миколо Даниловичу. Я розумію ваш настрій, але ви самі цього дуже хотіли. Ну, то й маєте... Якби моя воля, то я, знаєте, не чіпав би вас. Свобода слова і таке інше. Але ми до цього поки що не дожили. У вас своя професія, в мене своя. Як ви розумієте, ми з капітаном лише виконуємо службовий обов’язок. Обов’язок – це одне, а людські відносини – зовсім інше. Людські відносини в нас можуть бути абсолютно пристойні. А там як хочете. Воля ваша.
Що ж, можна міркувати й так: якщо кат перед тим, як вистрелити тобі в потилицю, лагідно розпитуватиме про дітей, дружину й улюблені страви, то він перестане бути катом? Олекса Тихий казав правду: ворог є ворог. Сентименти тут недоречні. Знав би він, що я навіть не відмовився від їхнього частування. А проте... Хоч як я старався відшукати в своїй душі бодай трохи зненависті, мені це не вдавалося. Так воно буде й надалі. Я легко робився роздратованим чи навіть агресивним лише тоді, коли щодо мене виявляли хамство. В усіх інших випадках людей бачив просто людьми, що зайняті своєю службою. Не всім же й поетами бути. Якщо існують тюрми – мусять існувати й тюремники. А вороги... Ворогів треба шукати там, де визначається політика держави. 1 хоч я ще не знав, хто віддав наказ мене заарештувати, але ж був певен, що не ці люди, які сиділи навпроти мене.
Коли літак приземлився в Донецьку й мене вивели, переді мною вже стояв не кабінет на колесах, а той традиційний транспорт, який стане моїм на багато років. Найперше враження від воронка – надзвичайна міцність. Така, що й авіабомба його не візьме. Металу на нього не пошкодували. Біля дверей воронка стояв той самий генерал у цивільному. Як видно, йому вельми хотілося побачити вираз мого обличчя під час переходу на тюремне дно. Не знаю, що він побачив, але крикнув моїм опікунам:
– Допоможіть Миколі Даниловичу!
Помпрокурора Донецької області й капітан міліції підхопили мене під пахви й справді допомогли піднятися на доволі високу сходинку воронка, де мене зустріли двоє автоматників і красунь-вівчар німецької породи. Залізні двері за мною зачинилися — і я опинився в тюрмі на колесах.
Віднині зовнішній світ для мене перестане існувати – він переоселиться в глибинах моєї душі, перевтілившись у моє власне “я”. (…)

Слідство
Нашу з Тихим справу вела команда КДБ на чолі з двома підполковниками – Нечепоренком і Чорним. Обидва були слідчими з особливо важливих справ. Перший займався мною, другий – Тихим. Може скластися враження, що я невірно написав прізвище мого слідчого – воно, звісно, походить від українського імені Ничипір. Я сказав це білявому підполковникові доволі симпатичної зовнішності, але він скрушно похитав головою:
– Мабуть, ваша правда. Але нічого не вдієш – так був записаний мій батько, так написано і в моєму свідоцтві про народження.
Як бачимо, не сьогодні в Україні почали народжуватися покручі і в духовному сенсі, і навіть за прізвищами. Коли б Іван Іванович Ничипоренко справді хотів виправити оті дві помилки, якими колись “нагородив” його родовід неграмотний писар, він би знайшов, як це зробити – бодай через суд. Але йому це було байдуже: там, де він працював, українська мова майже не вживалася, ніхто не вказував на принизливі помилки. Викривлене прізвище йому не боліло так само, як і розтоптана українська мова.
– Між іншим, ви перші мені це сказали, – з приємною посмішкою признався Іван Іванович. Він був зодягнений у добре пошитий цивільний костюм, але без краватки, комір сорочки розстебнутий. – Приймаю критику і гадаю, що ми знайдемо спільну мову. (…)
Пізніше з’ясувалося, що Олекса Тихий не брав участі в слідстві. Що ж, це відповідало його характерові й, мабуть, було цілком правильно. Я ж не міг собі цього дозволити, бо відповідав не лише за себе.

Суд у Дружківці
І ось нарешті тюремний воронок везе мене з Донецька в Дружківку – суд має відбутися саме там, у райцентрі, до якого належить хуторець, де мешкав Олекса Тихий. Оце, власне, і є процесуальна підстава, щоб судити мене в Донбасі.
Літо в розпалі, розпечений на сонці метал, у який мене старанно запресовано, робить мою машину схожою на нутрощі печі. Чи це не той воронок, який ремонтували біля моєї камери спеціально для мене? Машина стара-престара, ще з беріївських часів – вона могла б таке розказати, що кров у жилах зупинилася б від жаху. Та й зараз вона мене катує з надзвичайною запеклістю. Важка, багатотонна, але без жодної амортизації. Сісти на лаву не можна – кидає аж до металевого даху, мов катапульта. Ударившись черепом об рейку, до якої приварено дах, падаєш на підлогу, щоб наступної секунди знову злетіти.
А таки ж вони навмисне везуть мене цією пекельною машиною: аби витрясти дух і показати, що мене чекає попереду. Навіть фронтову інвалідність використовують для катування. І це пробудило в мені зовсім не ті почуття, на які вони розраховували: протест, опір, а не духовний занепад.
Життя навчило знаходити вихід із будь-яких критичних ситуацій. Аби пережити ледь не смертельну дорогу до Дружківки, я винайшов єдино можливу позу, яка мене рятувала: вчепившись обома руками в металеву перекладину під дахом, я тепер майже висів і міг, згадавши кавалерійський досвід, полегшуватися на напівзігнутих ногах, як це робить вершник за допомогою стремен. Жахливі болі в хребті трохи відступили, я дістав змогу через скло в дверях оглядати пейзажі, що бігли назад. Поля, переліски, лісосмуги видалися мені такими прекрасними, що я одразу ж ожив і освіжився їхнім степовим духом. Заспокоювало й те, що навіть у Донбасі ще не вся земля перерита – є простір для ока й повітря для легенів. Потім покепкував із себе: коли хочеш поліпшити собі настрій, заходиш з того боку, який полюбляють оптимісти.
Моїм “готелем” була камера попереднього ув’язнення Дружківського районного відділення МВС із величезною залізною парашею. Швидко виявилося, що мене стереже охорона аж від трьох відомств: від міліції, конвойних військ і КДБ. Це мене розвеселило: чи не думають вони, що я збираюся тікати? Якби навіть не було ні охорони, ні замків на дверях, я все одно б навіть не подумав про втечу: ми, дисиденти, сюди приходимо, аби розламувати державу-тюрму зсередини, зробити її безсилою проти нашого духу. Втеча була б такою ж самою зрадою, як і каяття.
Крім потрійної охорони, були ще деякі причини для веселощів, і навіть вельми поважні. Мабуть, читач догадається, що туалетного паперу нам не видавали. Отож, я постукав у двері й попросив якусь газету. Сержант міліції не довго роздумував – мовчки просунув у відчинену кормушку газету й одразу ж клацнув дверцятами. А тоді саме надрукували проект конституції СРСР, який у народі називали брежнєвським. Глянув на газету, і мені її стало жалко: там був надрукований проект, якого я ще не бачив. Хотілося ознайомитись. Я знов постукав у кормушку. Сержант роздратовано відчинив:
– Чого ще треба?
– Дайте іншу газету. Тут надруковано проект конституції.
– Для параші сойдьот, – буркнув той і зачинив дверцята. Як було не розреготатися? Краще не скажеш. (…)
Перші дні суду не запам`яталися – то було безлике бюрократичне дійство. Котре не піддається описові саме через свою безликість.
Родичам про суд не оголосили, в залі сиділи надійно перевірені люди, атмосфера була насичена ненавистю до підсудних.
Але на четвертий день воронок завернув на подвір’я палацу культури, де відбувався суд – і я почув негучні жіночі голоси. Мені навіть здалося, що я чую голос Таїси. Серце відразу ж стиснулося під болю – мені було добре відомо, як уболіває за мене сестра. Не себе було шкода – її, любу мою сестричку. То була єдина людина в цілому світі, котрій я був потрібен яким завгодно – в славі й неславі, бо вона, мабуть, не дуже й тямила, чого ми прагнули і за що каралися.
Іще один розворот воронка – у склі дверей з’явилося зелене подвір’я, що поросло споришем, а вже за мить серед інших людей я добре побачив їх обох – Таїсу й Раїсу. Раїса помітно схудла й виглядала дівчиною, трималася вона без награного смутку, просто й природно. Вона обмацувала очима воронок, сподіваючись побачити мене. Але я був далеко від скла, мене ззовні не було видно. Зате я почув їхні дві фрази.
Раїса казала:
– Їх отам випускатимуть, біля входу.
Таїса запитала:
– А в якому ж Коля?
Я зрозумів, що наші з Тихим воронки до двору заїхали разом. Та коли мене випустили з машини, я бачив перед собою тільки бетонний поріг і товсті дубові двері – нас заводили до залу через сцену. І все ж мої рідні жіночки мене побачили – я почув їхні підбадьорливі вигуки:
– Коля, ми тут!
Це гукала Таїса.
– Тримайся, любий!
Це був Раїсин голосок.
До горла підкотився глевкий клубок, було важко дихати. Здавалося, ось-ось заплачу. Але ж ні, не заплакав – останній раз я плакав у моїй незабутній Юр’ївці, коли мені минуло тринадцять років.
Зал був порівняно невеликий. Тепер у ньому сиділи не лише ті, хто пройшов відповідну режисуру – там були знайомі й рідні обличчя. Раїса сиділа серед задніх – я потім довідаюся, що їй вдалося пронести магнітофон, вона вдало запише кілька днів суду, талановито обробить магнітофонні записи й стане авторкою репортажу, який слово в слово передаватимуть три найвідоміші радіостанції світу – “Голос Америки”, “Свобода” й Бі-Бі-Сі. То буде чи не найліпший із репортажів, що відтворював судові процеси над дисидентами.
Таїса сиділа праворуч від мене під стіною. Ми добре бачили одне одного –відстань поміж нами була невелика. Геометрична відстань. А державно-правова – дванадцять років неволі. Я вже не сумнівався, що матиму саме такий строк – разом із засланням, звичайно. Таїса трималася спокійно – їй це, мабуть, важко давалося, але вона старалася заради мене, аби мені було хоч трохи легше на серці. В обличчі Таїси було щось материнське – і цим вона була мені особливо дорога. Я завжди відчував себе винним перед матір’ю (не бачила вона від мене ласки) – і тому так горнувся серцем до сестри. В її особі на цьому судилищі була присутня наша мати. А недалеко від Таїси в синій кофтинці в білу горошинку, худенька, сивоголова, сиділа мати Олекси Тихого.
Ми ж з Олексою сиділи в першому ряді, але доволі далеко один від одного. Біля кожного з нас стояло по двоє солдатів із карабінами. Просто перед нами, на невисокій сцені, сидів суд – Донецький обласний суд у виїзному складі. Тоді в Донецькому обласному суді головував той самий пан Бойко, який сьогодні (березень 1995 року) головує в Верховному суді України. Не хочу тут коментувати цей гіркий факт, проте й не згадати про нього бодай побіжно також не можу. Але очолював виїзний склад суду не Бойко, а якась інша особа – здається, Зінченко. Умовно залишимо це прізвище, бо перевірити мені несила . І слідство, й суд було наказано (саме так: наказано!) провадити українською мовою. Якщо слідчий знав її бодай посередньо, то голова на судовому процесі так немилосердно калічив майже кожне українське слово, що вже тільки це для нас із Тихим було тяжкою карою.
Треба описати декорацію, якою оздобив себе суд. Над головами судді й народних засідателів були змонтовані дві довгі полиці, на котрих стояли всі оті 49 товстих томів нашої судової справи. Це виглядало ефектно й просто кричало в простір: “Погляньте, з якою ґрунтовністю попрацювало слідство! То чи є у вас підстави сумніватися в ретельності й об’єктивності?”
А на столі перед членами суду лежала німецька ґвинтівка періоду Другої (Першої. – Ред.) світової війни, ретельно вичищена й змазана. Ґебісти знайшли її в соломі, якою була вкрита хата Олексиної матері ще від воєнних часів. Шукали документи Групи, але випадково намацали рушницю – й відразу ж сфабрикували звинувачення в терористичних намірах. Воно розсипалося відразу ж після виступу матері та близьких сусідів, котрі знали Олексиного старшого брата. Він із тієї рушниці пострілював німцям у спину, коли ті відступали. Відтак його взяли в радянське військо, з якого він уже не повернувся додому. Йдучи на фронт, брат ретельно вичистив і змазав німецьку рушницю, загорнув у ганчірки й сховав у стріху. Звичайно, він нічого не сказав про це ні матері, ні меншому братові. Так і пролежала трофейна ґвинтівка тридцять чотири роки в материнській стрісі, аби лягти речовим доказом на стіл Донецького обласного суду. Вона мала свідчити, що Українська група сприяння виконанню Гельсінкських угод насправді є не правозахисною, а терористичною організацією. І цілком можливо, що вибух у московському метро, де було чимало вбитих та поранених – також справа їхніх рук. Все це, можна сказати, підтексти – і треба визнати, що виготовлені вони були майстерно. Народних засідателів також можна віднести до декоративного комплексу, оскільки вони виконували роль мовчазних каріатид, що підпирали радянське судочинство. Це діялося так усюди, і наш суд не становив винятку.
Не будемо стомлювати читача докладним описом суду – затримаємо увагу лише на деяких істотних моментах. Треба зауважити, що всі судові витрати належало віднести на рахунок підсудних – поїздки свідків на слідство й суд (здебільшого з Києва до Донецька й назад), їхнє перебування в готелі, харчування, гонорар адвокатів-оборонців тощо. Особливо значною була остання сума – гонорар адвокатам. Це грубі тисячі карбованців, що тоді були великі гроші – і всі вони мали бути вирахувані з нашої концтабірної зарплатні. Тихий це вже проходив, йому було відомо, в яке скрутне становище потрапляє політв’язень у таборі через оці судові нарахування – бракує грошей навіть на те, щоб викупити мізерний пайок із табірної крамниці. Олекса з усіх сил відбивався від нав’язаного КДБ адвоката, а я до цього ставився без особливої уваги – й Олексу це ображало. Адвокати в нас були різні – отож, думав я, й позиції щодо цього можуть бути різні. Я просто не бажав марнувати сил на справу, яка приречена на невдачу. А Тихому, мабуть, здавалося: якби ми виступили одностайно, то могли б перемогти. Моя позиція так образила Олексу, що одного разу він зі мною не привітався. Але це справді було лише раз. Скажу на своє виправдання: я також не з тих людей, котрі здатні діяти за чужим сценарієм. Мабуть, Олекса це зрозумів – й у всі наступні дні суду, зустрічаючись у залі, ми приязно віталися.
Ще одна поважна причина, яка змушувала мене утриматися від протесту проти оборонця: Раїса взяла весь клопіт щодо мого захисту на себе, й моє втручання в цю справу виглядало б недоречно. Адвокат зі світовим ім’ям, колишній міністр юстиції США Рамзей Кларк дав згоду мене захищати, вже купив авіаквиток і чекав на візу, аби вилетіти в Донецьк. Про це повідомили всі радіостанції, Раїса виступила в суді з заявою на цю тему. Звичайно, всі розуміли, що радянські органи не видадуть Кларкові візи, але ми з Раїсою мусили стояти до кінця, аби не дати права Москві відмовити буцімто від нашого імені. А коли вже справді американському адвокатові було відмовлено в візі й суддя офіційно це оголосив, Раїса розчаровано сказала:
– Якщо не Рамзей Кларк, то хай буде той, якого призначив суд. Шукати іншого пізно.
Тим часом Тихий продовжував свою боротьбу, але вона завершилася поразкою: суд затвердив того адвоката, якого зажадав КДБ. Так це відбувалося в усіх політичних судилищах; я це добре знав, тому й шкода мені було, що Олекса з такою заповзятістю марнує сили і травмує власні нерви.
Серед виступів на суді особливо яскравим був виступ Олеся Бердника. Він одразу ж заявив, що не знайомий із Тихим, але добре знає мене. І те, що він про мене знає, дає право сказати: все, що відбувається в цьому залі, впаде на голови й суддів, і самої держави, котра дозволила це ганебне судилище. Твори, що стоять отам на полицях, особливо економічні праці, в цивілізованій країні знайшли б визнання й високу нагороду, а тут їх, бач, заарештовано разом із автором. Настане час – і той, хто судить Миколу Руденка, сам сяде на лаву підсудних. А не доживе – його судитиме Історія.
Важко переказувати цей неординарний виступ із пам’яті. Та й річ не лише в словах – у самому образі Бердника, що скидався на розгніваного Зевса. Я був йому вдячний, любив його й пишався ним. Він іще скаже про мене багато добрих слів, які почує цілий світ. Таким би йому й лишатися – могутнім громовержцем (він навіть донечку назвав Громовицею), таким би йому й лишатися назавжди. Та надто багато суперечностей у цій надзвичайно складній особистості – ось у чому лихо. На жаль, нам іще доведеться побачити іншого Бердника.
Не можна проминути епізод з участю Іллі Стебуна, котрий виступав експертом у справі Тихого. Стебун, як завжди, виступав так, ніби по писаному. Він звинувачував Тихого в українському буржуазному націоналізмі лише на тій підставі, що Олекса прагнув продовжити життя української мови в Донбасі й трагічно переживав її вмирання. Олекса з цього приводу писав талановиті статті, вони потрапляли до КДБ, а звідти на експертизу до Стебуна, що завідував кафедрою української мови й літератури в Донецькому університеті.
Стебун закінчив говорити – і я поставив йому таке запитання:
– Чи пригадуєте ви 1949 рік, коли вас звинувачували в космополітизмі? Я тоді був секретарем парторганізації Спілки письменників. Вам загрожував арешт. Моя позиція в вашій справі допомогла його відвернути. Тоді під космополітизмом партійні органи фактично розуміли єврейський буржуазний націоналізм, якого в радянському середовищі не існувало так само, як сьогодні не існує українського. Є просто любов і пошана до своїх народів. Чому ж ви не бажаєте цього зрозуміти? Чому вам не болять страждання тих, хто опинився на лаві підсудних?
Навіть не глянувши в мій бік, Стебун заговорив холодно й відчужено:
– Так, тоді мене звинувачували абсолютно несправедливо. Позиція Миколи Руденка була шляхетна й принципова. Але сьогодні Руденко став на хибний шлях, він разом із Тихим опинився в таборі українського буржуазного націоналізму. Тут неприпустимо говорити про якесь там страждання – належить думати про те, як викоренити ворожі прояви.
Звичайно, словесна тканина цього діалогу могла бути трохи інша, але його зміст я передаю цілком вірно, навіть дещо пом’якшивши сказане Стебуном. Він, наприклад, одразу ж вигадав якусь “теорію страждання”, котра, на його думку, радянським людям класово чужа і через те ворожа. Не ризикуючи передавати прямою мовою цю архіцинічну плутанину, я обмежився скромною фразою на цю тему.
Треба сказати, що письменники-євреї засудили виступ Іллі Стебуна в Донецькому суді. Репортаж Раїси його відтворював майже дослівно – отож, звісна річ, він не лишився непоміченим. Григорій Полянкер, який 1949 року був репресований і ледве не загинув у концтаборі, відтоді не подає Стебунові руки. Стримано, та все ж недвозначно, засудив цей виступ рідний брат Стебуна, відомий український поет Абрам Кацнельсон. Принаймні так мені про це сказав Полянкер. Мене з Абрамом пов’язує щира дружба, але я, безумовно, в наших розмовах обходив цю тему.
Нарешті нам оголосили наперед визначені строки й вироки, що в скороченому вигляді повторювали обвинувальні висновки. Олекса дістав 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання, а я отримав 7 років таборів суворого режиму і також 5 років заслання. То були максимальні строки за ст. 62 КК УРСР. Олекса отримав більше, бо його за цією статтею судили вдруге. (…)



Читать дальше >>

<< Вернуться на Главную страницу
№49 (211) 9 декабря 2013 г
№48 (210) 2 декабря 2013 г
№47 (209) 25 ноября 2013 г
№46 (208) 18 ноября 2013 г
№45 (207) 11 ноября 2013 г
№44 (206) 4 ноября 2013 г
№43 (205) 28 октября 2013 г
№42 (204) 21 октября 2013 г
№41 (203) 14 октября 2013 г
№40 (202) 7 октября 2013 г
№39 (201) 30 сентября 2013 г
№38 (200) 23 сентября 2013 г
№37 (199) 16 сентября 2013 г
№36 (198) 9 сентября 2013 г
№35 (197) 2 сентября 2013 г
№34 (196) 26 августа 2013 г
№33 (195) 19 августа 2013 г
№32 (194) 12 августа 2013 г
№31 (193) 5 августа 2013 г
№30 (192) 29 июля 2013 г
№29 (191) 22 июля 2013 г
№27 (189) 8 июля 2013 г
№26 (188) 24 июня 2013 г
№25 (187) 17 июня 2013 г
№24 (186) 10 июня 2013 г
№23 (185) 3 июня 2013 г
№22 (184) 27 мая 2013 г
№21 (183) 20 мая 2013 г
№20 (182) 13 мая 2013 г
№19 (181) 6 мая 2013 г
№18 (180) 29 апреля 2013 г
№17 (179) 22 апреля 2013 г
№16 (178) 15 апреля 2013 г
№15 (177) 8 апреля 2013 г
№14 (176) 1 апреля 2013 г
№13 (175) 25 марта 2013 г
№12 (174) 18 марта 2013 г
№11 (173) 11 марта 2013 г
№10 (172) 4 марта 2013 г
№9 (171) 25 февраля 2013 г
№8 (170) 18 февраля 2013 г
№7 (169) 11 февраля 2013 г
№6 (168) 4 февраля 2013 г
№5 (167) 28 января 2013 г
№4 (166) 21 января 2013 г
№3 (165) 14 января 2013 г
№2 (164) 6 января 2013 г
№1 (163) 1 января 2013 г
№52 (162) 24 декабря 2012 г
№51 (161) 17 декабря 2012 г
№50 (160) 10 декабря 2012 г
№49 (159) 3 декабря 2012 г
№48 (158) 26 ноября 2012 г
№47 (157) 19 ноября 2012 г
№46 (156) 12 ноября 2012 г
№45 (155) 5 ноября 2012 г
№44 (154) 29 октября 2012 г
№43 (153) 22 октября 2012 г
№42 (152) 15 октября 2012 г
№41 (151) 8 октября 2012 г
№40 (150) 1 октября 2012 г
№39 (149) 24 сентября 2012 г
№38 (148) 17 сентября 2012 г
№37 (147) 10 сентября 2012 г
№36 (146) 3 сентября 2012 г
№35 (145) 27 августа 2012 г
№34 (144) 20 августа 2012 г
№33 (143) 13 августа 2012 г
№32 (142) 6 августа 2012 г
№31 (141) 30 июля 2012 г
№30 (140) 23 июля 2012 г
№29 (139) 15 июля 2012 г
№28 (138) 9 июля 2012 г
№27 (137) 2 июля 2012 г
№26 (136) 25 июня 2012 г
№25 (135) 18 июня 2012 г
№24 (134) 11 июня 2012 г
№23 (133) 04 июня 2012 г
№22 (132) 28 мая 2012 г
№21 (131) 21 мая 2012 г
№20 (130) 14 мая 2012 г
№19 (129) 6 мая 2012 г
№18 (128) 30 апреля 2012 г
№17 (127) 23 апреля 2012 г
№16 (126) 16 апреля 2012 г
№15 (125) 9 апреля 2012 г
№14 (124) 2 апреля 2012 г
№13 (123) 26 марта 2012 г
№12 (122) 19 марта 2012 г
№11 (121) 12 марта 2012 г
№10 (120) 5 марта 2012 г
№9 (119) 27 февраля 2012 г
№8 (118) 20 февраля 2012 г
№7 (117) 13 февраля 2012 г
№6 (116) 6 февраля 2012 г
№5 (115) 30 января 2012 г
№4 (114) 23 января 2012 г
№3 (113) 16 января 2012 г
№2 (112) 9 января 2012 г
№1 (111) 2 января 2012 г
№52 (110) 26 декабря 2011 г
№51 (109) 19 декабря 2011 г
№50 (108) 12 декабря 2011 г
№49 (107) 05 декабря 2011 г
№48 (106) 28 ноября 2011 г
№47 (105) 21 ноября 2011 г
№46 (104) 14 ноября 2011 г
№45 (103) 7 ноября 2011 г
№44 (102) 31 октября 2011 г
№43 (101) 24 октября 2011 г
№42 (100) 17 октября 2011 г
№40 (98) 3 октября 2011 г
№39 (97) 26 сентября 2011 г
№38 (96) 19 сентября 2011 г
№37 (95) 12 сентября 2011 г
№36 (94) 5 сентября 2011 г
№35 (93) 29 августа 2011 г
№34 (92) 22 августа 2011 г
№33 (91) 15 августа 2011 г
№32 (90) 08 августа 2011 г


Адрес редакции газеты "Наша Дружковка": 84205, г. Дружковка, ул. Ленина, 26, 2-й этаж, комн. 7, тел. 4-24-32, E-mail: k0nstantin-evdokimov(#)rambler.ru Подписной индекс 95327
  Мнение авторов не всегда совпадает с мнением редакции газеты.
При использовании материалов сайта в интернете, активная гиперссылка http://stavgkh.ru/ обязательна.
При перепечатке информации сайта, ссылка на http://stavgkh.ru/ обязательна.