ГОРОДСКАЯ ЕЖЕНЕДЕЛЬНАЯ ГАЗЕТА

Главная страница   Последние новости

№9 (171) 25 февраля 2013 г.


НАША ИСТОРИЯ
Наша Дружковка


Вы еще не купили
новый "Справочник - путеводитель" по Дружковке?
Дружковка-Путеводитель

Это:
- самые точные карты поселков и микрорайонов;
- 650 географических объектов;
- круглосуточные аптеки, универсальные телефоны-автоматы, опорные пункты милиции, стоянки такси, важнейшие госучреждения, заводы;
- около 100 предприятий малого и среднего бизнеса, их адреса и телефоны;
- новейгие сведенья по истории Дружковки и количеству населения.

А кроме этого - прекрасный дизайн, офсетная печать, цветной вкладыш и цветная ламинированая обложка.

Такого Дружковка еще не видела!

Цена одного путеводителя -
10 гривен.

Спрашивайте у распространителей и в специализированных магазинах "Канцтовары".

В редакции газеты "НАША ДРУЖКОВКА"(ул. Ленина, 26) вы можете приобрести новый путеводитель за наличный и безналичный расчет.

Тел. (06267) 4-24-32.

Контакт

(уривок з оповідання)

(початок у № 8 (170))

Микола ХОДУС

В тому що в підземній лабораторії кувалася надсекретна зброя, ми ні на мить не сумнівалися, бо знаходилися на території полігону під знаком №00. Всі документи та інструкції у нас починалися з отих двох нулів, з них не можна було знімати копії, не можна конспектувати матеріали, що в них викладені. Міністр оборони Гречко уже два рази в цьому році приїждив на наш полігон не просто так. Отже про пригоду вирішили мовчати, мов риби. На цьому і порішили.
На горизонті показався «Берег», ми вже виїхали на бетонну дорогу, розчищену від снігу. Завірюха стихла, потиху мела поземка. Вздовж дороги стояли височенні сугроби снігу, вершини яких мерехтіли-переливалися в променях сонця, що зійшло.
Привізши Бабаєва з Сєдовим до госпіталю, я пішов до штабу, щоб доповісти черговому про свій приїзд та взяти талони на пальне та мастило для тягача. На мою превелику радість, про двогодинну затримку ніхто нічого не питав, то я взяв талони та й швиденько побіг до тягача, щоб успіти на заправку, та ще ж і самому попоїсти треба.
Ставши в кінець невеликої черги біля заправочної, я вийняв із-за пазухи прилад, що мимоходом прихопив із бункера-мишоловки, та став його роздивлятися. Схожий на дитячу іграшку. Розмірами з тестер, що ми маємо на кожній бойовій станції для пошуку несправностей, посередині земна куля на дві третіх занурена в прилад. Видно обриси суходолу, континенти, але все ну дуже вже малесеньке, бо діаметр глобусика всього близько семи сантиметрів. При обертанні приладу навколо вертикальної осі глобусик завжди був зорієнтований на земні полюси своїми полюсами. Це здорово — уже компас у мене є! Можна тепер буде простіше орієнтуватися в безкрайніх степах.
Ось і моя черга, підігнав тягача до заправника, віддав йому талони, а сам побіг з ємністю до бочок з мастилом, долити в картер. Заправивши тягача, поїхав на стоянку, що була майже біля їдальні.
В їдальні народу уже було мало. Сяк так пообідавши, з’ївши і вранішню пайку масла та цукру, що взяв у хліборіза, пішов до воєнторгу. В магазині народу було небагато, окрім всякого дріб’язку, я купив ще і карту (коли є компас, то і карта мені здалася необхідною), вклав її в тут же куплену папку для паперів.Ну а тепер, думаю, пройдуся до госпіталю, як там Бабаєв? Відкриваю двері, а на мене в лоб ввалюються санінструктор і болящий. Виявляється, що ніякої болячки у Сєдова лікарі не виявили та відчитали Бабаєва за те, що привів їм здорову людину. Тут, мовляв, на хворих лікарів невистачає!
Була друга година дня. Ми пішли до штабу, щоб оформити виїзд, сонце весело світило, подував тихенький морозний вітерець. Сніг голосно рипів під чоботами. Зробивши відмітки в штабі, пішли на стоянку. Бабаєв дорогою бурчав, що вилаяли його незаслуженно — Сєдов був-таки хворий. Сєдов також був незадоволений «коновалами», що не захотіли його лікувати, мовляв, що не проти повалятися в госпіталі з тиждень.
Врешті прийшли до тягача. Двигун, ковтнувши зтиснутого повітря з балона, легко завівся і весело забуркотів на малих обертах. Я перевірив бортове освітлення, заглянув до щитка запобіжників, перемацавши їх усі. Все було в нормі. Незрозуміло, чому ж вночі все було погасло? Може, потім від удару о землю в бункері все стало на місце? Виїхав зі стоянки на контрольно-пропускний пункт, черговий підняв шлагбаума, і ми викотилися на простір бетонки. Траки дзвінко відраховували метри бетонної дороги, я їхав розмірено, поспішати було нікуди, бо до темряви доїдемо з запасом.
А що коли співставити все - і пропажу світла, і відмову генератора, і підвішений в повітрі тягач, і чудесне зцілення Сєдова під час перебування в підземному бункері? Я висловив своє припущення вголос, і Сєдов з Бабаєвим стали жваво обговорювати мою гіпотезу. Якщо дорога вночі була повна пригод, то тепер їхати було б нудно, коли б не було такі розмови. Пасажири довго перетирали нічну пригоду. Договорилися до того, що запропонували мені відшукати отой бункер. Я раптом стривожився тим, що поцупив компаса, і обірвав їх, сказавши, що пропозиція нікчемна і може привести нас усіх до особіста в кабінет, а потім з’явиться можливість продовжити службу в «дисбаті», ще років два. Нагадування про дисбат справило враження, і Бабаєв з Сєдовим перевели розмову в інше русло.
Почали мріяти, хто що робитиме після звільнення в запас. Бабаєв був родом з Туркменії і захоплено розповідав про свій квітучий край, де збирають по три урожаї на рік. Виявилося, що у нього уже є свій дім двоповерховий, виноградник і сад (звичайно, цитрусовий). Дім на дванадцять кімнат, виноградник ще молодий і невеликий — всього двісті кущів, і садок маленький. Всього п’ятдесят два дерева. Я слухав і думав - нічого собі! І запитав Бабаєва, хто ж доглядає його сад-виноград оці два роки. «Колгоспники, — відповів той, — мій батько - голова колгоспу.Приїду додому - перший урожай винограду відвезу в Ленінград, причепом до колгоспних вагонів свої два причеплю (батько допоможе), продам, а потім грошей привезу додому, мішками».
У Сєдова плани були скромніші. Був він родом з Сибіру. У їхньої сім’ї є шматочок тайги, сто гектарів, де вони збирали кедрові горіхи. Сушили та здавали в заготконтору по договірній ціні, як хто домовиться з начальством. Взимку ходили на полювання, і на білку також (то-то, я думав, де він так стріляти навчився?) Крізь вечірні сутінки проглядалися вогні рідного ВВП-23. Я нагадав товаришам, щоб про нічну пригоду нікому нічичирк, і вони з радістю пообіцяли її забути. Остаточно впевнившись, що хлопці будуть мовчати, я заспокоївся.
По приїзду поставив тягача, та пішов до майора з доповіддю. Вислухавши доповідь про благополучне прибуття, командир питань не задавав, і я хутко побіг до їдальні. Небо було напрочуд ясним, тягнуло на мороз. Добре повечерявши, пішов відпочивати.
У вільні від роботи хвилини я вивчав глобусик-компас.Цікаво, що ніякого батарейного відсіку у ньому я не знайшов. Зверху на панелі були намальовані чудернацькі завитушки та спіралі. Проглядалася якась закономірність, бо на кінцях ліній-завитушок були кругленькі п’ятачки. Немов кнопочки. Вони змінювали свою чіткість. То їх було видно хорошо, а то вони як неначе сховаються у напівтемряву. Коли я зпівставив карту та прилад, то виявив, що обриси континентів не співпадають. Мабуть, карта шкільна погано зроблена, подумав я, неточності є. Особливо мене зацікавив візир, що плавав як йому заманеться, бувало, призупинявся на якусь мить над певною точкою глобусика, і як приклеєний, слідував за нею деякий час. Я став відмічати на карті місця, де візир приклеювався до глобусика, і підписувати дати його зупинок та московський час (бо ми на дві години раніше за Москву жили). Надписи були, звичайно, дуже приблизні, бо на глобусику не було ні паралелей, ні меридіан, ні державних кордонів, ні столиць.
Перед Новим роком мене підвищили на посаду старшини енерговзводу. Дизельгенераторна, котельна, трансформаторні підстанції, глибинні свердловини підйому питної води, кухня. Обов’язків прибавилося, і на вивчення приладу часу, ну, зовсім не стало. Під час бойових робіт я тепер повинен був працювати на дизельгенераторній; ставити генератори на паралельну роботу, слідкувати за комутатором-розподільником.
Непомітно якось за зимовими клопотами раптом прийшла весна. Тим часом служба йшла день за днем, спливли півроку, і ми солдати, сержанти і старшини (призову 68 року) готувалися додому.
В другій четверті року бойові роботи набули нечуваного досі розмаху. Бували дні коли робили по чотири бойових пуски за день. В’єтнамська війна потребувала нових ракет ІТПО. Самою сучасною була ракета ГШО «Куб» — так вона називалися на полігоні. Цей останній витвір нашої військової промисловості мав три системи наведення і збивав цілі на висоті навіть тридцяти метрів над землею чи водою... Розрахована була на ескадрил’ю літаків, хоча стріляли нею зазвичай по одинокій цілі(як говорили нам офіцери, що бували у В’єтнамі.).
Додому!
Як не крутила нами доля, а строк служби дійшов кінця і часпрацював на нас. Щодня зв’язківці дзвонили до штабу - чи не пишуть там наказ про звільнення нашого призову? Всі мої товариші вже мали дублерів, бо бойові роботи не припинялися, і лише у мене небуло заміни. На основну мою посаду — начальника енерговзводу — дублер уже був, і я як можна швидше вводив його в курс справи. Але механіка-водія не було, і я вимушений був «старістю» доставляти на тягачі плівки фоторегістраторів та магнітофонів після проведення бойових робіт на центральну точку - Берег. Одного разу виїхав я — а було це в травні місяці — без супроводу, бо начальник секретного відділу серйозно захворів. Завантажили плівки, я прийняв усе по опису, наклали пломби на ящики з секреткою, за зброєю мені бігти було ніколи, і майор Пєшков дав мені свого пістолета. Повар приніс сухий пайок та термос, і я виїхав.

Наша рота. Я — крайній зправа

Дорога (я любив їздити!) легко летіла під гусениці тягача, грязюка розліталася врізнобіч, перед цим пройшли сильні ливні. В тих краях завжди так. В травні проходять дощі і пустеля перетворюється на казку. Сходять трави, а найкраще всього та і найкрасивіше видовище, коли розквітають тюльпани. Вони створюють різнокольорові моря: червоні, блакитні, фіолетові, жовті. Кожний колір займає декілька гектарів, а на межах кольорових морів розквітають напівкольори. Краса така, що око не можна відірвати. Так було і цього разу. Краса ця живе лише півтора-два тижні. Потім все вигорає, степ робиться сірим, здіймаються сильні вітри, і полетіло все, полетіло… Після дощів степ парував. Я їхав за сонцем, воно світило мені «в спину». Попереду висіло марево над паруючою землею. Серед цього марева вигравала веселка. Вона стояла двома високими стовпами обабіч по напрямку мого руху. Заїхавши на сусідню точку, переговорив з патрульним, що прибіг до воріт, попросивши його сповістити майора на 23 ВВП, що я проїхав в сторону Берега. Розвернувшись, поїхав далі, бо дорога ще була далека, їхав і мріяв як доберуся додому, перебирав можливі події, цікаво, як і де служили друзі і чи всі вже повернулися… Напрямок руху вдень було витримувати легко, та ще, маючи компаса,взагалі без проблем.
Раптом я помітив якусь зміну попереду, марево якось пощільнішало та зробилось непрозорим. Не наважуючись в’їжджати в отой морок, я повернув тягача ліворуч, де була хороша видимість. А сам, не відриваючи очей, слідкував.
Приглядівшись пильніше, я роздивився всередині марева обриси машини-не машини, а якогось рухомого об’єкта. Марево з отим незрозумілим об’єктом пливло в мою сторону! Я не на жарт злякався — везу ж все-таки плівки бойових робіт, матеріали таємні, за втрату яких по голівці не погладять! Об’єкт мав з виду сірий колір, ніяких особливих прикмет, злегка схожий обрисами на пускову установку куб, але без ракет, та ще не було отої вуглуватості яка притаманна кубу.
Об’єкт плив невисоко над землею в мою сторону. І мене як струмом вдарило, в голові промелькнули події піврічної давності. Але я не думав, що можливі хазяїни нашої злополучної мишоловки хочуть віддати мені мій ломик. Наддавши газу, я зафіксував положення педалі ручним фіксатором і, покинувши своє крісло, перескочив на місце командира. Вставши, відкрив верхній люк, вихопив із-за пояса пістолета, зняв запобіжник та дослав патрон в ствол. Тягач їхав на повній швидкості. Поглянувши на щиток приладів, я побачив, що як і тоді (у ту злополучну ніч) стрілки електричних приладів упали на нулі. Але був день. Моє серце готове було вискочити з грудей, його стук гулко віддавався у скронях. Я вставши на сидіння командира і, висунувшись по пояс з люка, став стріляти в центр мороку, де виднілися обриси об’єкта. З переляку вистріляв усю обойму, аж раптом побачив, що відкрився отой люк, правіше мене метрів на п’ятдесят, і об’єкт пірнув у схованку. Не було йому до мене ніякого діла. Наплював він на мої постріли. Мої руки тремтіли, я безсило впав на сидіння. Кинувши поглядом по щитку приладів, побачив, що все стало в норму. Температура антифризу, масла в нормі, тиск масла в двигуні та в гідросистемі в нормі, генератор працює... Відмітив це чисто автоматично. Руки продовжували трястися, серце шаленно билося. Переліз кой-як на своє місце, навіть не подумавши закрити люка. Поклавши ногу на педаль газу, зняв ручний фіксатор і, притишивши оберти двигуна, повернув тягача у потрібному напрямку. Пістолет з пустим магазином лежав на сидінні командира, Що я майору скажу? Як виправдаюся, куди подів патрони, адже гільз також намає, порозліталися по степу. Правда, ствол пістолета загрязнений сажою пороховою. Потроху заспокоювався, від серця відлягло. Вирішив розповісти майору про другий випадок все як було — повірить чи не повірить?
На горизонті з’явилися обриси військового містечка та пускової. Трохи оговтавшись від страшної пригоди, заспокоївся та вирішив на зворотному напрямку подалі об’їхати оте кляте місце, розташування якого я тепер добре запам’ятав.
Проїхавши контольно-пропускний пункт, направив тягача до штабу. Проходячи мимо чергового, вирішив мимоходом доповісти про прибуття. У чергового перед віконцем стояли четверо солдат та єфрейтор. Попросивши їх посторонитися, пройшов до віконця та доповів про прибуття. «А ти з 23 ВВП? Тоді забереш єфрейтора, він до вас командирований». — сказав мені черговий офіцер. На погонах єфрейтора були емблеми танкових військ, серце у мене радісно тьохнуло - ура, мені заміна прислана! Запитав у єфрейтора-танкіста, чи всі документи оформив. Він ствердно кивнув. Небалакучий, відмітив про себе я, це добре. «Ну, тоді забирай речовий мішок, та і пішли до тягача».
По дорозі я вияснив, що прибув він до нас з Кантемировської танкової дивізії, прослуживши вже майже рік в якості механіка -водія танка. «Ну от і добре, поведеш тягача в зворотному напрямку ти.А зараз завантажуй свого мішка, та пішли допоможеш мені перенести ящики з секреткою». Вивантаживши ящики, понесли їх здавати.
Переспавши та поснідавши, пішли на стоянку в автобат, попутно зробивши відмітку про виїзд у штабі. Заправивши тягача, виїхали в далеку путь. Я передав важелі керування танкісту, а сам сів у комаднирське кресло. Андрій, як звали танкіста, без кінця дивувався красотам казахського степу. Він родився в Магнітогорську, куди висланий був його дід з Черкаської області при розкуркуленні. В сім’ї Андрія було ще дві менші сестри, батьки працювали на металургійному комбінаті. Порозказавши в дорозі про особливості руху в степу та повідавши про тактикотехнічні можливості тягачів. Так за розмовами впереміжку з інструктажем ми і доїхали до рідної точки. Патрульний відкрив нам ворота, і ми вкотилися додому.
Вирішивши пістолета здавати майору після того, як вигружу ящики «секретки», я направив танкіста на технічну територію, до дверей боксу. Вигрузивши ящики прямо під двері, я сам погнав тягача на стоянку. Ознайомивши наступника з порядками та заглушивши тягач, провів Андрія до чергового офіцера для доповіді, а сам пішов до офіцерського будинку шукати майора.
Майор недовірливо вислухав мене, попросив дихнути(чи не п’яний?) і наказав ще раз все спокійно розповісти. Я знову повторив свою розповідь про стовпи веселки, про «їжака» в тумані та про те, як я від нього тікав та відстрілювався. Докладно розповівши майору, в якому місці це відбулося, я замовк. Командир довго думав, а потім наказав мені нікому про це не говорити ні слова. «Нікому і ніколи — повторив майор. — А тепер іди та почисти пістолета. І змасти ствол хорошенько. Через тиждень я перехожу на другу роботу, і мені оці балачки нідочого, зрозумів?» «Так точно», — відповів я і пішов чистити пістолета.
…Нарешті довгоочікуваний день - зачитано перед одностроєм наказ про звільнення. Ми почали збиратися додому, складали нехитрі речі. Доклеювали фотографії в альбоми, обмінювалися адресами…



Читать дальше >>

<< Вернуться на Главную страницу
№49 (211) 9 декабря 2013 г
№48 (210) 2 декабря 2013 г
№47 (209) 25 ноября 2013 г
№46 (208) 18 ноября 2013 г
№45 (207) 11 ноября 2013 г
№44 (206) 4 ноября 2013 г
№43 (205) 28 октября 2013 г
№42 (204) 21 октября 2013 г
№41 (203) 14 октября 2013 г
№40 (202) 7 октября 2013 г
№39 (201) 30 сентября 2013 г
№38 (200) 23 сентября 2013 г
№37 (199) 16 сентября 2013 г
№36 (198) 9 сентября 2013 г
№35 (197) 2 сентября 2013 г
№34 (196) 26 августа 2013 г
№33 (195) 19 августа 2013 г
№32 (194) 12 августа 2013 г
№31 (193) 5 августа 2013 г
№30 (192) 29 июля 2013 г
№29 (191) 22 июля 2013 г
№27 (189) 8 июля 2013 г
№26 (188) 24 июня 2013 г
№25 (187) 17 июня 2013 г
№24 (186) 10 июня 2013 г
№23 (185) 3 июня 2013 г
№22 (184) 27 мая 2013 г
№21 (183) 20 мая 2013 г
№20 (182) 13 мая 2013 г
№19 (181) 6 мая 2013 г
№18 (180) 29 апреля 2013 г
№17 (179) 22 апреля 2013 г
№16 (178) 15 апреля 2013 г
№15 (177) 8 апреля 2013 г
№14 (176) 1 апреля 2013 г
№13 (175) 25 марта 2013 г
№12 (174) 18 марта 2013 г
№11 (173) 11 марта 2013 г
№10 (172) 4 марта 2013 г
№9 (171) 25 февраля 2013 г
№8 (170) 18 февраля 2013 г
№7 (169) 11 февраля 2013 г
№6 (168) 4 февраля 2013 г
№5 (167) 28 января 2013 г
№4 (166) 21 января 2013 г
№3 (165) 14 января 2013 г
№2 (164) 6 января 2013 г
№1 (163) 1 января 2013 г
№52 (162) 24 декабря 2012 г
№51 (161) 17 декабря 2012 г
№50 (160) 10 декабря 2012 г
№49 (159) 3 декабря 2012 г
№48 (158) 26 ноября 2012 г
№47 (157) 19 ноября 2012 г
№46 (156) 12 ноября 2012 г
№45 (155) 5 ноября 2012 г
№44 (154) 29 октября 2012 г
№43 (153) 22 октября 2012 г
№42 (152) 15 октября 2012 г
№41 (151) 8 октября 2012 г
№40 (150) 1 октября 2012 г
№39 (149) 24 сентября 2012 г
№38 (148) 17 сентября 2012 г
№37 (147) 10 сентября 2012 г
№36 (146) 3 сентября 2012 г
№35 (145) 27 августа 2012 г
№34 (144) 20 августа 2012 г
№33 (143) 13 августа 2012 г
№32 (142) 6 августа 2012 г
№31 (141) 30 июля 2012 г
№30 (140) 23 июля 2012 г
№29 (139) 15 июля 2012 г
№28 (138) 9 июля 2012 г
№27 (137) 2 июля 2012 г
№26 (136) 25 июня 2012 г
№25 (135) 18 июня 2012 г
№24 (134) 11 июня 2012 г
№23 (133) 04 июня 2012 г
№22 (132) 28 мая 2012 г
№21 (131) 21 мая 2012 г
№20 (130) 14 мая 2012 г
№19 (129) 6 мая 2012 г
№18 (128) 30 апреля 2012 г
№17 (127) 23 апреля 2012 г
№16 (126) 16 апреля 2012 г
№15 (125) 9 апреля 2012 г
№14 (124) 2 апреля 2012 г
№13 (123) 26 марта 2012 г
№12 (122) 19 марта 2012 г
№11 (121) 12 марта 2012 г
№10 (120) 5 марта 2012 г
№9 (119) 27 февраля 2012 г
№8 (118) 20 февраля 2012 г
№7 (117) 13 февраля 2012 г
№6 (116) 6 февраля 2012 г
№5 (115) 30 января 2012 г
№4 (114) 23 января 2012 г
№3 (113) 16 января 2012 г
№2 (112) 9 января 2012 г
№1 (111) 2 января 2012 г
№52 (110) 26 декабря 2011 г
№51 (109) 19 декабря 2011 г
№50 (108) 12 декабря 2011 г
№49 (107) 05 декабря 2011 г
№48 (106) 28 ноября 2011 г
№47 (105) 21 ноября 2011 г
№46 (104) 14 ноября 2011 г
№45 (103) 7 ноября 2011 г
№44 (102) 31 октября 2011 г
№43 (101) 24 октября 2011 г
№42 (100) 17 октября 2011 г
№40 (98) 3 октября 2011 г
№39 (97) 26 сентября 2011 г
№38 (96) 19 сентября 2011 г
№37 (95) 12 сентября 2011 г
№36 (94) 5 сентября 2011 г
№35 (93) 29 августа 2011 г
№34 (92) 22 августа 2011 г
№33 (91) 15 августа 2011 г
№32 (90) 08 августа 2011 г


Адрес редакции газеты "Наша Дружковка": 84205, г. Дружковка, ул. Ленина, 26, 2-й этаж, комн. 7, тел. 4-24-32, E-mail: k0nstantin-evdokimov(#)rambler.ru Подписной индекс 95327
  Мнение авторов не всегда совпадает с мнением редакции газеты.
При использовании материалов сайта в интернете, активная гиперссылка http://stavgkh.ru/ обязательна.
При перепечатке информации сайта, ссылка на http://stavgkh.ru/ обязательна.