ГОРОДСКАЯ ЕЖЕНЕДЕЛЬНАЯ ГАЗЕТА

Главная страница   Последние новости

№3 (165) 14 января 2013 г.


НАША ИСТОРИЯ
Наша Дружковка


Вы еще не купили
новый "Справочник - путеводитель" по Дружковке?
Дружковка-Путеводитель

Это:
- самые точные карты поселков и микрорайонов;
- 650 географических объектов;
- круглосуточные аптеки, универсальные телефоны-автоматы, опорные пункты милиции, стоянки такси, важнейшие госучреждения, заводы;
- около 100 предприятий малого и среднего бизнеса, их адреса и телефоны;
- новейгие сведенья по истории Дружковки и количеству населения.

А кроме этого - прекрасный дизайн, офсетная печать, цветной вкладыш и цветная ламинированая обложка.

Такого Дружковка еще не видела!

Цена одного путеводителя -
10 гривен.

Спрашивайте у распространителей и в специализированных магазинах "Канцтовары".

В редакции газеты "НАША ДРУЖКОВКА"(ул. Ленина, 26) вы можете приобрести новый путеводитель за наличный и безналичный расчет.

Тел. (06267) 4-24-32.

Дев’яносто років майстра

Микола АЛФЬОРОВ

В только что закончившемся конкурсе «Десять знаменитых дружковчан», к сожалению, не попал в заветную десятку один из наших самых известных земляков Алексей Яковлевич Бондарь (1911 — 2009). Помещая о нем статью из газеты «Донеччина» за 2001 год, мы хотим еще раз сказать, что дружковчан, достойных быть «знаменитыми», значительно больше, чем может вместить в себя «десятка». Конкурс закончился, но это не значит, что «все дружковские знаменитости заняли раз и навсегда отведенные им места». Конкурс — это опрос, срез общественного мнения в определенный исторический момент. Реальная жизнь гораздо богаче и глубже. Любая знаменитость зависит от востребованности, а востребованность — от уровня развития. Так что, не надо винить тех, кто сделал для нас все, что мог — надо винить самих себя.

Олексій Бондарь дає інтерв`ю журналісту газети «Окно» Валерію Каширіну на своєму подвір`їСпекотного серпневого ранку, підходячи до садиби Олексія Яковича Бондаря, я побачив на паркані вивішені малюнки і фотографії. Та найбільша несподіванка чекала всередині — на подвір’ї, просто неба, на загальний огляд виставлено чимало картин, котрі ще здалеку приваблюють яскравими, живими фарбами. А біля гостинно відчиненої хвіртки гостей зустрічає й сам господар — Олексій Якович Бондар, котрому якраз цього дня виповнилося 90 років. Вік вельми поважний, але спостерігаючи за жвавими рухами господаря, слухаючи його захоплену розповідь, особливо ж про мистецтво, мимоволі забуваєш про прожиті ним роки.
Про нього писали досить багато, особливо ж у місцевій пресі міста Дружківки, де й мешкає Олексій Якович. До Дружківки він потрапив навесні 1917 року — батько, колишній унтер-офіцер, був запрошений писарем на Єлісеєвський кінський завод. Походив він із простих селян с. Михайлівки Воронезької губернії (тепер Харківська область). Військову службу проходив у Єревані, де 23 липня (за старим стилем) 1911 року й народився Олексій. Зрозуміло, пам’ять не зберегла спогадів про далеке кавказьке місто, але в одному зі своїх численних альбомів Олексій Якович тримає репродукцію з картини Мартироса Сар’яна з єреванськими краєвидами.
— Саме тут я народився, — говорить Олексій Якович.
Але Дружківка стала тим початком, де талант майбутнього майстра вперше знайшов своє виявлення. Краса тутешніх місць спонукала до того, що хлопець почав малювати. Й саме у Дружківці йому довелося зустріти людину, яка визначила його подальшу долю митця. Це був Леонід Кумельський, царський офіцер, що зміг уникнути пильної уваги каральних органів. У Дружківці він з’явився 1922 року й відразу став директором клубу, керівником хору, і, до того ж, художником-оформлювачем. Одного разу Кумельський побачив в одинадцятирічного хлопця зошит із малюнками.
— Малюєш? — спитав він.
— Так, - відповів Олексій.
— Любиш малювати? — спитав Кумельськйй і запропонував принести альбом, з якого можна малювати.
Спогад про цю розмову лишився в Олексія Яковича на все життя. Й досі згадує він із великою вдячністю свого першого учителя, вважаючи, що без нього не зміг би реалізували свого таланту.
— Він був для мене як Бог! — каже Олексій Якович.
До речі, завдяки Кумельському з’явилася й робота, котру ювіляр вважає революційним моментом у своїй творчості — на його пропозицію було намальовано вид Єлісеєвського селища з висоти пташиного лету, й саме ця картина Олексія Бондаря висіла у клубі до самої війни.
Завдячує він Кумельському й іншим своїм захопленням —- театром. Перша роль — малий Тарас Шевченко. Це захоплення, як і живопис, пройшло через усе життя, витримало випробування часом, адже захоплено й майстерно він грав на сцені навіть у 80-річному віці, а 1988 року, в Таганрозі, у театрі ім. А.Чехова, виступав навіть у ролі гусара. Захоплення театром не минуло даремно — він почав сміливіше працювати з фарбами, у малюнку з’явилися нові мотиви, що й знадобилося під час навчання у Київському художньому інституті, який закінчив, отримавши фах театрального художника-оформлювача.
Ось як згадує Олексій Якович свій вступ до інституту:
— Я тоді хотів вступити на музейний факультет, але там спитали:
— Комсомолець?
— Так.
— Підеш на театральний.
Так він став художником-оформлювачем.
Після інституту опинився у Сталіному — потрібно було направлення на роботу. Знайшов облвно, зайшов у кабінет інспектора й почав говорити українською мовою. Раптом той спитав:
— А вы по-человечески говорить умеете?
— З того часу я зрозумів, — говорить Олексій Якович, — що в Україні верхи української мови не полюбляють. Інспектор запропонував їхати додому й чекати виклику. Так чекає й до сьогодні...
І довелося повернутися до Дружківки, де якраз готувалися до святкування Першого травня. Як згадує Бондар, у підвалі клубу було вже приготовлено величезний транспарант «Робітник і селянин», й мальовані пролетарі були схожі на карних злочинців. Директор клубу попросив допомогти, й молодий фахівець запропонував намалювати Ворошилова на коні, тим більше що завод носив ім’я Ворошилова. Так уперше прийшло визнання. Його взяли на завод — малювати загальні види нових машин. Він починає вести гурток юних художників у ПК, очолює команду шахістів, працює театральним художником, причому відразу за сумісництвом у кількох місцях. Бере участь у змаганнях із бігу на 5 км, й досі шкодує, що не зміг знайти тренера для марафонської дистанції. Можливо, саме цей активний спосіб життя і призвів до того, що серед мешканців Дружківки його звуть «людиною-передвижником» — адже ніхто не уявляє його не несучим картини, альбоми, полотна. І так — протягом багатьох років! Тільки недавня важка травма ноги змусила його відмовитися від «передвижництва» і влаштовувати виставки для усіх бажаючих на власному подвір’ї.
Останнє фото О.Бондаря, травень, 2009 рікСаме у тридцяті роки він починає справу свого життя — організацію народної образотворчої студії. До речі, вона стала першою не тільки в Україні, а й у всьому СРСР. Олексій Якович був ЇЇ безмінним керівником з 1934 по 1995 рік. І всі ці роки — суто на громадських засадах, на своєму ентузіазмі. Всього через студію пройшло 800 осіб, 68 з яких стали професійними митцями.
Коли ДружківськІй образотворчій студії надавали звання народної, вийшло непорозуміння — адже такого поняття тоді взагалі не існувало. Тож і довелося-доводити, що можуть бути не тільки народні пісні чи танці, але й митці з народу.
Чим же приваблювала студія дружківчан? Як згадує Владислав Марко, член студії з 1980 року, «саме у студії я знайшов розуміння, підтримку та знання.
В чому ж полягала унікальність школи Бондаря? В першу чергу, в демократичності та вільній творчій атмосфері. Ніхто ні на кого не тиснув, вибір теми та техніки завжди залишався за автором. Обговорення картин перетворювалися на дружні дискусії або на лекції з історії мистецтв. Студія Бондаря була схожа на народний вільний університет, у якому панували свобода творчості та взаєморозуміння».
На жаль, у 1995 році унікальної студії не стало. Її не закривали, а просто пообіцяли перевезти в інше місце. Картини та скульптури було вивезено з ПК, і, за словами Олексія Яковича, половина з них до заводу не доїхала. У 1998 році заглох і «Дружківський Арбат», розпочатий за два роки да того з ініціативи й за активної участі Олексія Яковича Бондаря для об’єднання творчих людей міста. Та найбільше завдає турбот викоханий ним художній музей, створений на базі філії Донецького художнього музею, що відкрилася 1981 року. Він уявляв його іншим: за задумом Олексія Яковича він мав відобразити все минуле міста через художні твори.
В нього багато друзів, але й недоброзичливців не менше. Навіть за присвоєння звання Почесного громадянина Дружківки громадська організація «Веселка» боролася цілий рік — до речі, інші установи з подібною ініціативою чомусь не виступили.
Як і в кожної людини, в Олексія Яковича є проблеми, та й саме життя зараз нелегке. Але він продовжує лишатися енергійною людиною, й під кінець розмови, коли його привітали від імені редакції, просто випромінював оптимізм.
— Я не можу бути один, я завжди серед людей, — говорить він.
І вже покидаючи гостинну садибу, я пересвідчився у цьому — до неї йшли І йшли люди...

Газета «Донеччина», серпень 2001 рік


О подвигах, о доблести,… о нас

Виктор ШестаковАнатолий ПАНАСЕЙКО

Витя Шестаков учился в Яковлевской школе №2, а затем в профессионально-техническом училище, работал слесарем-ремонтником на машиностроительном заводе.

А потом его призвали в армию и убили в Афганистане.
Против той никчемной, бессмысленной афганской бойни протестовал великий ученый и общественный деятель Андрей Дмитриевич Сахаров. В книге «Воспоминания и размышления» он поименно перечислил своих побратимов-правозащитников по борьбе со зловещим режимом. Упомянул и нашего земляка Олексу Тихого.
А Соединенные Штаты Америки — за выдающийся вклад в дело мира и дружбы между народами — золотыми буквами высекли эти два имени на мемориальный доске и установили в здании Конгресса.
В Дружковке же до сих пор правят бал безбатченки, отклонившие даже решение схода жителей Алексеево-Дружковки о присвоении имени их замечательного земляка одной из улиц поселка.
Есть подлая закономерность — на войне гибнут лучшие.
Была короткая быль, осталась вечная боль… Двадцатилетний солдат Шестаков погиб за месяц до демобилизации — 17 августа 1985 года.
Его высокая жертва — одна из многих — способствовала пробуждению нашего самосознания.
Прости нас, Витя!
Простите нас, Алексей Иванович и Андрей Дмитриевич!
Низкий вам поклон и вечная, светлая память, доблестные сыны Отечества.



Читать дальше >>

<< Вернуться на Главную страницу
№49 (211) 9 декабря 2013 г
№48 (210) 2 декабря 2013 г
№47 (209) 25 ноября 2013 г
№46 (208) 18 ноября 2013 г
№45 (207) 11 ноября 2013 г
№44 (206) 4 ноября 2013 г
№43 (205) 28 октября 2013 г
№42 (204) 21 октября 2013 г
№41 (203) 14 октября 2013 г
№40 (202) 7 октября 2013 г
№39 (201) 30 сентября 2013 г
№38 (200) 23 сентября 2013 г
№37 (199) 16 сентября 2013 г
№36 (198) 9 сентября 2013 г
№35 (197) 2 сентября 2013 г
№34 (196) 26 августа 2013 г
№33 (195) 19 августа 2013 г
№32 (194) 12 августа 2013 г
№31 (193) 5 августа 2013 г
№30 (192) 29 июля 2013 г
№29 (191) 22 июля 2013 г
№27 (189) 8 июля 2013 г
№26 (188) 24 июня 2013 г
№25 (187) 17 июня 2013 г
№24 (186) 10 июня 2013 г
№23 (185) 3 июня 2013 г
№22 (184) 27 мая 2013 г
№21 (183) 20 мая 2013 г
№20 (182) 13 мая 2013 г
№19 (181) 6 мая 2013 г
№18 (180) 29 апреля 2013 г
№17 (179) 22 апреля 2013 г
№16 (178) 15 апреля 2013 г
№15 (177) 8 апреля 2013 г
№14 (176) 1 апреля 2013 г
№13 (175) 25 марта 2013 г
№12 (174) 18 марта 2013 г
№11 (173) 11 марта 2013 г
№10 (172) 4 марта 2013 г
№9 (171) 25 февраля 2013 г
№8 (170) 18 февраля 2013 г
№7 (169) 11 февраля 2013 г
№6 (168) 4 февраля 2013 г
№5 (167) 28 января 2013 г
№4 (166) 21 января 2013 г
№3 (165) 14 января 2013 г
№2 (164) 6 января 2013 г
№1 (163) 1 января 2013 г
№52 (162) 24 декабря 2012 г
№51 (161) 17 декабря 2012 г
№50 (160) 10 декабря 2012 г
№49 (159) 3 декабря 2012 г
№48 (158) 26 ноября 2012 г
№47 (157) 19 ноября 2012 г
№46 (156) 12 ноября 2012 г
№45 (155) 5 ноября 2012 г
№44 (154) 29 октября 2012 г
№43 (153) 22 октября 2012 г
№42 (152) 15 октября 2012 г
№41 (151) 8 октября 2012 г
№40 (150) 1 октября 2012 г
№39 (149) 24 сентября 2012 г
№38 (148) 17 сентября 2012 г
№37 (147) 10 сентября 2012 г
№36 (146) 3 сентября 2012 г
№35 (145) 27 августа 2012 г
№34 (144) 20 августа 2012 г
№33 (143) 13 августа 2012 г
№32 (142) 6 августа 2012 г
№31 (141) 30 июля 2012 г
№30 (140) 23 июля 2012 г
№29 (139) 15 июля 2012 г
№28 (138) 9 июля 2012 г
№27 (137) 2 июля 2012 г
№26 (136) 25 июня 2012 г
№25 (135) 18 июня 2012 г
№24 (134) 11 июня 2012 г
№23 (133) 04 июня 2012 г
№22 (132) 28 мая 2012 г
№21 (131) 21 мая 2012 г
№20 (130) 14 мая 2012 г
№19 (129) 6 мая 2012 г
№18 (128) 30 апреля 2012 г
№17 (127) 23 апреля 2012 г
№16 (126) 16 апреля 2012 г
№15 (125) 9 апреля 2012 г
№14 (124) 2 апреля 2012 г
№13 (123) 26 марта 2012 г
№12 (122) 19 марта 2012 г
№11 (121) 12 марта 2012 г
№10 (120) 5 марта 2012 г
№9 (119) 27 февраля 2012 г
№8 (118) 20 февраля 2012 г
№7 (117) 13 февраля 2012 г
№6 (116) 6 февраля 2012 г
№5 (115) 30 января 2012 г
№4 (114) 23 января 2012 г
№3 (113) 16 января 2012 г
№2 (112) 9 января 2012 г
№1 (111) 2 января 2012 г
№52 (110) 26 декабря 2011 г
№51 (109) 19 декабря 2011 г
№50 (108) 12 декабря 2011 г
№49 (107) 05 декабря 2011 г
№48 (106) 28 ноября 2011 г
№47 (105) 21 ноября 2011 г
№46 (104) 14 ноября 2011 г
№45 (103) 7 ноября 2011 г
№44 (102) 31 октября 2011 г
№43 (101) 24 октября 2011 г
№42 (100) 17 октября 2011 г
№40 (98) 3 октября 2011 г
№39 (97) 26 сентября 2011 г
№38 (96) 19 сентября 2011 г
№37 (95) 12 сентября 2011 г
№36 (94) 5 сентября 2011 г
№35 (93) 29 августа 2011 г
№34 (92) 22 августа 2011 г
№33 (91) 15 августа 2011 г
№32 (90) 08 августа 2011 г


Адрес редакции газеты "Наша Дружковка": 84205, г. Дружковка, ул. Ленина, 26, 2-й этаж, комн. 7, тел. 4-24-32, E-mail: k0nstantin-evdokimov(#)rambler.ru Подписной индекс 95327
  Мнение авторов не всегда совпадает с мнением редакции газеты.
При использовании материалов сайта в интернете, активная гиперссылка http://stavgkh.ru/ обязательна.
При перепечатке информации сайта, ссылка на http://stavgkh.ru/ обязательна.