ГОРОДСКАЯ ЕЖЕНЕДЕЛЬНАЯ ГАЗЕТА

Главная страница   Последние новости

№2 (164) 6 января 2013 г.


НАША ИСТОРИЯ
Наша Дружковка


Вы еще не купили
новый "Справочник - путеводитель" по Дружковке?
Дружковка-Путеводитель

Это:
- самые точные карты поселков и микрорайонов;
- 650 географических объектов;
- круглосуточные аптеки, универсальные телефоны-автоматы, опорные пункты милиции, стоянки такси, важнейшие госучреждения, заводы;
- около 100 предприятий малого и среднего бизнеса, их адреса и телефоны;
- новейгие сведенья по истории Дружковки и количеству населения.

А кроме этого - прекрасный дизайн, офсетная печать, цветной вкладыш и цветная ламинированая обложка.

Такого Дружковка еще не видела!

Цена одного путеводителя -
10 гривен.

Спрашивайте у распространителей и в специализированных магазинах "Канцтовары".

В редакции газеты "НАША ДРУЖКОВКА"(ул. Ленина, 26) вы можете приобрести новый путеводитель за наличный и безналичный расчет.

Тел. (06267) 4-24-32.

Молодий Сосюра

Юрій ДОЦЕНКО

Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року на Донеччині. Ім“я цього видатного українського поета добре відомо у світі, але період громадянської війни в його житті перебував у радянські часи під жорстоким табу. Мало хто знав і про те, що Володимир Сосюра приіздив до Дружківки у 50-і роки. Про ці маловідомі сторінки з життя неперевершеного українського лірика йдеться мова далі.

Молодий Сосюра Те, що Сосюра пішов „тоді до Петлюри, як громами в степах загуло” і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки, вважалося його великим гріхом перед радянською владою і тому мало залишатися невідомим для сучасників, а 10-й номер журналу „Червоний шлях” за 1926 рік, де надруковано спогади поета у тих визвольних змаганнях – переховувався у спецфондах. Це вже після смерті Сосюри, у 1988 році, вийде його автобіографічний роман „Третя Рота”, у якому він повідає свої душевні тайни, і читач дізнається про багато маловідомих, а то й зовсім невідомих фактів із життя поета.
Пройдемося нелегкими дорогами разом з молодим бійцем Володимиром Сосюрою, який з листопада 1918 року розпочав службу у гайдамацькому полку. Зі спогадів Сосюри дізнаємося, що сталося це у його рідній Третій Роті на Луганщині:
«...Приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт проти дончаків...
Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини...
А тут вона жива... Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами...
Та ще й кажуть:
— Ми більшовики, тільки ми українці.
Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент”. (Третя Рота, с.135).
Видали зброю й амуніцію, „з наказу батька Волоха всім завели оселедці”, і став третьоротівський донжуан, поет, а тепер козак Володька Сосюра захисником української народної республіки. Разом з гайдамаками „обеззброювали німецьку кінноту” у Сватово, вели бої із білими на станціях Алмазній та Дебальцеве, відбирали Куп’янськ у більшовиків,....
А було й таке, що ледве вирвався з оточення червоних, коли ті раптово зайняли місто, і козаки гайдамацького полку відступили, виходили з оточення окремими групами, а то й поодинці. Якимось дивом Сосюрі вдалося пройти по вулиці, де „купками стоять червоні... У мене є лахмата шапка і обмотки побіліли од води (вони були зелені, нові). Я йду просто крізь червоних... Я навіть і голосів їхніх не чув... І ніхто мене не спитав, не затримав”.
У «Третій Роті» читаємо:
«Все село більшовицьке. Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син.
— Острижіть мені оселедця.
Син бере і стриже мені оселедця. Але ж голова моя побрита.
Я дав дядькові цукру ( у мене було трохи в хусточці), а він дав мені хліба, і я пішов”.
Зустрівшись зі старим гайдамакою, який також одинаком вибирався з оточення червоних, Сосюра запропонував піти у Святі Гори, а звідти потягом добиратися додому. І тут знову пригода, де боєць УНР був на волосинці від смерті. Знову звернемося до спогадів самого Сосюри:
«І недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта».
— Який «пачпорт», коли ми мобілізовані?
— Та що з ними базікати! До штабу їх.
А жінки не віддають нас, плачуть та приговорюють:
— Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.
І прокинувся в мені поет-агітатор... Я почав говорити, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші...
І стало чудно... Лисий «пачпортний» староста просить переписати йому на пам’ять вірші. Пам’ятаю початок...
Пісня ця родилась в темнім,
темнім гаю,
і тепер по світу хай вона
блукає.
Хай вона до зброї всіх рабів
скликає.
Пісня ця родилась в темнім,
темнім гаю...
Це такі слова... Але б ви послухали, як я тоді декламував. Я на «Плузі» і тепер, і раніше так не декламував і не декламую... У мене аж волосся ворушилось від піднесення...
Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили».
Вірші спасли Сосюру від смерті.
У грудні 1918 року Сосюра стає бійцем мазепінського полку війська Семена Петлюри. І знову бої: «на Сватовій нас тоді розбили ліві есери, «сахаровці», на броньовику охороняли міст, що веде з Лозової на Полтаву, розстрілювали махновців.
На той час (кінець 1918 — початок 1919 років) у молодого бійця Сосюри був такий вигляд (коли він зайшов на вокзал у Сватово і побачив себе в дзеркалі): «На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера...». (Третя. Рота, с.150).
А коли Червона Армія підійшла близько, мазепінцям дано наказ перебазуватися до Полтави. І тут не було перепочину, й козаки повинні бути завжди напоготові: «Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть». (Тр. Рота, С.151). В Полтаві козаки знову прийняли бій проти червоних – розвідники «наткнулись на дозор «7-го советского полка». Строчили кулемети, стріляли з гвинтівок, били гармати. І Володька Сосюра ! «закрутився в огні бою»: «я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці».
У полку, де служив Сосюра, всі говорили українською мовою («Нас обурювало, що нас за те, що ми говоримо своєю мовою, взивали буржуазними лакеями” (с.154). І полк «був самий бойовий з усієї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки...» (С.155). Але все більше і більше серед козаків з’являлися більшовицькі агітатори, переманюючи бійців на сторону червоних. Але ще пройде чимало часу до того дня, коли Сосюра стане бійцем Червоної Армії.
А поки що він разом з козаками на станції Знам’янка відбивається від григор’євців, а у Проскурові — бій з 15-м Білгородським полком та жахливі сцени розстрілу і різанини місцевих євреїв... (лютий 1919 р.).
В липні 1919 року Сосюра стає курсантом Житомирської юнаць
кої школи, куди, згідно наказу, приймали «національно свідомих козаків з освітою за чотири класи гімназії». „І я став «майбутнім старшиною». У курсантів була свою форма: жовті чоботи, сині галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У школі було чотири відділи: піший (де вчився Сосюра), кінний, гарматний та технічний.
Школа мала муштровий статут, перекладений з німецької і затверджений Симоном Петлюрою. Сотні, які проходили повз начальника школи графа Вержбицького, на його вітання та похвали відповідали під ногу: «Слава Україні!». Галицькі професори та старшини, як згадував Сосюра, «виховували курсантів у суто націоналістичному дусі» (С.177).
Одного разу Сосюрі довелося близько бачити Петлюру. «Раз ми сидимо босі. Побили на муштрі чоботи. Була вже осінь. Чекаємо на чоботи. До нас прийшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав нас про наше життя і жартував із нами» (с.177).
У листопаді 1919 року Петлюра кидає 800 юнаків-курсантів на оборону Проскурова. Сотня, у якій був Сосюра, попадає в полон до денікінців. 32 курсанти були виведені за село, йшла підготовка до розстрілу. І тільки в останній момент «білий папірець наказу приніс нам життя» – чи не ця сцена описана пізніше поетом у його баладі «Комсомолець»?
Це була страшна війна — свої йшли проти своїх.
Але коли в Одесі Сосюрі, як юнкеру, запропонували на кораблях Антанти евакуюватися до Єгипту, він не захотів покинути Україну.
Прислухаючись до агітаторів-більшовиків, Сосюра вирішив перейти на сторону червоних. У Тирасполі воєнком Обушний повірив пориванням молодого бійця і навіть виписав тому посвідчення, що Сосюра є членом культпросвіту полку: «Я став політробітником». Багато кому з білих та петлюрівців надоїло воювати, і вони покидали свої частини і відправлялися по домах чи переходили у табір червоних. Встромив у ріллю свою рушницю і Володимир Сосюра – він залишив козаків-петлюрівців і рушив в сторону Одеси назустріч Червоній Армії.
Якщо раніше з козаками Сосюра співав „Ще не вмерла Україна”, то тепер, ставши червоноармійцем, заспівав „Інтернаціонал”. Так склалася доля поета у нелегкі й непередбачувані часи громадянської війни.

Про деякі особливості творчості Володимира Сосюри періоду 1918-20-их років
Довгий час про ранню творчість В.Сосюри, як і про його життєві віхи 1918 – 20-х років, в офіційних джерелах майже нічого не говорилося. Це і не дивно: його вчинки та твори того часу різко відрізнялися від того, що було пізніше і що багато в чому стало носити кон’юнктурний характер: вірші про комсомол, про партію Леніна, з якої його двічі виключали, про Жовтень, проти захисників якого він воював у лавах УНР. Але ж поруч писалися твори про рідну Україну, її мову, нелегку долю, нарешті, з’явиться вершинний твір його життя – «Любіть Україну».
Довоєнний архів його майже не зберігся, а рукописи поетичних творів двадцятих років, очевидно, втрачені назавжди. Окремі рукописні твори поета зберігаються в особистих архівах як в Україні, так і за кордоном. На думку дослідника творчості Сосюри Сергія Гальченка, «багато його творів, навіть тих, що були неопублікованими й розповсюджувалися в списках, робили свою велику справу – не давали заснути національній свідомості» (Розстріляне безсмертя», с.14).
Ніхто з дослідників ніколи не смів згадувати вірші Сосюри, опубліковані влітку 1918 року на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії УНР. Звичайно, вірші з таким змістом не могли увійти до найповніших видань творів поета:
То не вітер віє із
тьми-домовини,
То не сови будять
помертвілий край.
Чую плач і стогін
з милої Вкраїни...
Знов москаль мордує
мій коханий край.

Плаче місяць в травах,
дощ хатини мочить,
Стогне вітер в ставнях,
криші розгорта.
І в сльозах кривавих думи
мої й ночі,
І в сльозах кривавих
воля золота...

Гей, ти, край зелений!
Гей, багнет блискучий...
Вже в свій край холодний
утіка москаль.
Скоро встане сонце,
і загинуть тучі,
Як загине в серці днів
моїх печаль.
Найкраща частина його спадщини десятиліттями лежала захованою у спецфондах і була недоступною навіть дослідникам його творчості.
Поетичні твори Сосюри, написані в 20-і роки, при перевиданнях зазнавали редагування чи вимушених авторських переробок. Чимало його творів взагалі не включали у найповніші його видання (наприклад, десятитомник 1970-1972 рр. чи чотиритомник 1986-1987 рр.). Так, у вірші «І пішов я тоді до Петлюри...” (1924) у першій строфі спочатку друкувалося так:
Скільки нас, отаких, попід мури
од червоної кулі лягло!
Але згодом з’явився інший варіант:
Скільки нас, отаких, через журу
покидали востаннє село!
Зрозуміло, що у виданнях 1930-1980-х років не міг друкуватися перший варіант, оскільки в ньому йшлося про розстріли червоноармійцями бійців повстанських загонів чи козаків армії УНР.
Все життя у Сосюри йшла боротьба двох «я», про що поет відкрито скаже у вірші «Два Володьки»: «Рвали душу мою /два Володьки в бою, /і обидва, як я, кароокі, /і в обох ще незнаний, невиданий хист, - / рвали душу мою / комунар і червоний фашист».
І все ж, саме Сосюра молодий був відвертим та щирим, прямим і поки ще не роздвоєним, талановитим і романтичним. Його творчість раннього періоду ще потребує детального вивчення.

Що ж мені сказати? 1952-й рік був роком моєї великої поїздки по Донбасу з незабутнім Володимиром Сосюрою. У нас була своя машина з шофером, і ми їздили досхочу по дорогах шахтарської країни. Побували, звісно, в місті Верхньому, де промайнули дитячі роки великого поета. Там тоді воює була вулиця Воподи-мира Сосюри, і ми милувалися ним, коли він проходив вздовж своєї вулиці. Побували ми в Горлівці, де провідали шахтарського поета Павла Безпощадного. Побували в Єнакієвому, в Костянтині-вці. Виступали перед шахтарями на шахті імені Рум“янцева неподалік від Горлівки. Виступали перед робітниками в Краматорську, в Дружківці, в Кадієвці, навіть на дуже далекій шахті Оль-ховатка.
З листа Леоніда Вишеславського


Читать дальше >>

<< Вернуться на Главную страницу
№49 (211) 9 декабря 2013 г
№48 (210) 2 декабря 2013 г
№47 (209) 25 ноября 2013 г
№46 (208) 18 ноября 2013 г
№45 (207) 11 ноября 2013 г
№44 (206) 4 ноября 2013 г
№43 (205) 28 октября 2013 г
№42 (204) 21 октября 2013 г
№41 (203) 14 октября 2013 г
№40 (202) 7 октября 2013 г
№39 (201) 30 сентября 2013 г
№38 (200) 23 сентября 2013 г
№37 (199) 16 сентября 2013 г
№36 (198) 9 сентября 2013 г
№35 (197) 2 сентября 2013 г
№34 (196) 26 августа 2013 г
№33 (195) 19 августа 2013 г
№32 (194) 12 августа 2013 г
№31 (193) 5 августа 2013 г
№30 (192) 29 июля 2013 г
№29 (191) 22 июля 2013 г
№27 (189) 8 июля 2013 г
№26 (188) 24 июня 2013 г
№25 (187) 17 июня 2013 г
№24 (186) 10 июня 2013 г
№23 (185) 3 июня 2013 г
№22 (184) 27 мая 2013 г
№21 (183) 20 мая 2013 г
№20 (182) 13 мая 2013 г
№19 (181) 6 мая 2013 г
№18 (180) 29 апреля 2013 г
№17 (179) 22 апреля 2013 г
№16 (178) 15 апреля 2013 г
№15 (177) 8 апреля 2013 г
№14 (176) 1 апреля 2013 г
№13 (175) 25 марта 2013 г
№12 (174) 18 марта 2013 г
№11 (173) 11 марта 2013 г
№10 (172) 4 марта 2013 г
№9 (171) 25 февраля 2013 г
№8 (170) 18 февраля 2013 г
№7 (169) 11 февраля 2013 г
№6 (168) 4 февраля 2013 г
№5 (167) 28 января 2013 г
№4 (166) 21 января 2013 г
№3 (165) 14 января 2013 г
№2 (164) 6 января 2013 г
№1 (163) 1 января 2013 г
№52 (162) 24 декабря 2012 г
№51 (161) 17 декабря 2012 г
№50 (160) 10 декабря 2012 г
№49 (159) 3 декабря 2012 г
№48 (158) 26 ноября 2012 г
№47 (157) 19 ноября 2012 г
№46 (156) 12 ноября 2012 г
№45 (155) 5 ноября 2012 г
№44 (154) 29 октября 2012 г
№43 (153) 22 октября 2012 г
№42 (152) 15 октября 2012 г
№41 (151) 8 октября 2012 г
№40 (150) 1 октября 2012 г
№39 (149) 24 сентября 2012 г
№38 (148) 17 сентября 2012 г
№37 (147) 10 сентября 2012 г
№36 (146) 3 сентября 2012 г
№35 (145) 27 августа 2012 г
№34 (144) 20 августа 2012 г
№33 (143) 13 августа 2012 г
№32 (142) 6 августа 2012 г
№31 (141) 30 июля 2012 г
№30 (140) 23 июля 2012 г
№29 (139) 15 июля 2012 г
№28 (138) 9 июля 2012 г
№27 (137) 2 июля 2012 г
№26 (136) 25 июня 2012 г
№25 (135) 18 июня 2012 г
№24 (134) 11 июня 2012 г
№23 (133) 04 июня 2012 г
№22 (132) 28 мая 2012 г
№21 (131) 21 мая 2012 г
№20 (130) 14 мая 2012 г
№19 (129) 6 мая 2012 г
№18 (128) 30 апреля 2012 г
№17 (127) 23 апреля 2012 г
№16 (126) 16 апреля 2012 г
№15 (125) 9 апреля 2012 г
№14 (124) 2 апреля 2012 г
№13 (123) 26 марта 2012 г
№12 (122) 19 марта 2012 г
№11 (121) 12 марта 2012 г
№10 (120) 5 марта 2012 г
№9 (119) 27 февраля 2012 г
№8 (118) 20 февраля 2012 г
№7 (117) 13 февраля 2012 г
№6 (116) 6 февраля 2012 г
№5 (115) 30 января 2012 г
№4 (114) 23 января 2012 г
№3 (113) 16 января 2012 г
№2 (112) 9 января 2012 г
№1 (111) 2 января 2012 г
№52 (110) 26 декабря 2011 г
№51 (109) 19 декабря 2011 г
№50 (108) 12 декабря 2011 г
№49 (107) 05 декабря 2011 г
№48 (106) 28 ноября 2011 г
№47 (105) 21 ноября 2011 г
№46 (104) 14 ноября 2011 г
№45 (103) 7 ноября 2011 г
№44 (102) 31 октября 2011 г
№43 (101) 24 октября 2011 г
№42 (100) 17 октября 2011 г
№40 (98) 3 октября 2011 г
№39 (97) 26 сентября 2011 г
№38 (96) 19 сентября 2011 г
№37 (95) 12 сентября 2011 г
№36 (94) 5 сентября 2011 г
№35 (93) 29 августа 2011 г
№34 (92) 22 августа 2011 г
№33 (91) 15 августа 2011 г
№32 (90) 08 августа 2011 г


Адрес редакции газеты "Наша Дружковка": 84205, г. Дружковка, ул. Ленина, 26, 2-й этаж, комн. 7, тел. 4-24-32, E-mail: k0nstantin-evdokimov(#)rambler.ru Подписной индекс 95327
  Мнение авторов не всегда совпадает с мнением редакции газеты.
При использовании материалов сайта в интернете, активная гиперссылка http://stavgkh.ru/ обязательна.
При перепечатке информации сайта, ссылка на http://stavgkh.ru/ обязательна.