ГОРОДСКАЯ ЕЖЕНЕДЕЛЬНАЯ ГАЗЕТА
   
Главная страница

№17 (127) 23 апреля 2012 г.


  ГОРЯЧАЯ ТЕМА

Наша Дружковка

Вы еще не купили
новый "Справочник - путеводитель" по Дружковке?


Дружковка-Путеводитель

Это:
- самые точные карты поселков и микрорайонов;
- 650 географических объектов;
- круглосуточные аптеки, универсальные телефоны-автоматы, опорные пункты милиции, стоянки такси, важнейшие госучреждения, заводы;
- около 100 предприятий малого и среднего бизнеса, их адреса и телефоны;
- новейгие сведенья по истории Дружковки и количеству населения.

А кроме этого - прекрасный дизайн, офсетная печать, цветной вкладыш и цветная ламинированая обложка.

Такого Дружковка еще не видела!

Цена одного путеводителя -
8 гривен.
Спрашивайте у распространителей и в специализированных магазинах "Канцтовары".
В редакции газеты "НАША ДРУЖКОВКА"(ул. Ленина, 26) вы можете приобрести новый путеводитель за наличный и безналичный расчет.
Тел. (06267) 4-24-32.

Школа как зеркало общества

Мы помещаем два материала об изучении истории Украины. Один — Дмитрия Билько — о том, как надо бы это делать, второй — аудиозапись фрагмента урока истории как все бывает на самом деле. Разрыв между желаемым и действительным огромный. Очень многие наши нынешние и будущие проблемы лежат в современной школе... Запись фрагмента урока истории в одной из дружковских школ сделали сами учащиеся. Мы нашли ее в Интернете. По нашим сведениям, данным материалом заинтересовался заведующий ОблОО. Очевидно, будут оргвыводы. Но очевидно, этот случай далеко не единственный: нужно решать саму проблему, а не только то, что выплывает на поверхность.


Слово про побиття ідолів

Дмитро Білько

Вже стало своєрідною «культурною» звичкою бездумно сприймати означення щодо таких постатей, як Олекса Іванович Тихий – «учитель», «філософ», «публіцист», «дисидент і правозахисник», «великий земляк», не вдаючись до того, аби таки зрозуміти, що власне криється за цими словами? Через це образ справді непересічних особистостей поступово деформується, набуваючи рис гротескної героїзації і від того стає дедалі більше відчуженим від сучасного покоління українців.

Так сталося, що цій сумній справі вельми прислужилася наша сучасна масова школа. Про Олексу Тихого в нашій місцевості знає переважно школярство, бо ж для вихователів молоді він останнім часом став вельми зручною фігурою, таким собі програмним прикладом «патріотичності» та «мучеництва за долю народу» на місцевому рівні. Хоча переважну більшість пропагандистської роботи щодо популяризації імені Олекси Тихого перебрали на себе місцеві освітяни, утім краще б вони зовсім мовчали, адже яка б історична персона не потрапляла до сучасної вкрай формалізованої масової освіти, в цьому осередді вона відразу ж стає чимось вельми нудним і нецікавим для сприйняття молоді, бо відомості про «героїчні постаті нашого народу» майже так само вперто «вбиваються» у голову юнацтву, як колись за часів Тихого принципи марксизму-ленінизму.
Попри оці шкільні проблеми (що поробиш, школа у нас залишається цілковито «совковою» як за духом, так і за формою) мало б видаватися, що усе гаразд у «датському королівстві». Авжеж: у місцевій періодиці пишуться цікаві статті, краєзнавчі досліди, і навіть були відзняли документальний фільм власне про діяльність О.Тихого тощо. Коли б не маленьке «але» - усе це існує поки що на маргінесі життя основного загалу, наче якась мертва субстанція на кшталт латинської мови або таблиці Піфагора (оті навіть більше задіяні у повсякденні). І так майже по всій Україні, а тому олексин час не стік. Ми усі лишаємося не тільки його земляками, але й тими, хто має так само повсякчас стикатися із всіма тими проблемами, що й він. Передовсім це мовний вакуум, а відтак культурний, естетичний. Слава богу є телебачення та радіомовлення, де можна почути рекламу та базікання політиків виключно українською, дарма, що не зовсім притомною мовою.
Отже, підбиваючи підсумки, про «торжество історичної пам’яті» казати поки що не має сенсу, бо насправді олексин трагічний досвід досі ще залишається незбагненним та навіть недоречним для широкого загалу наших співгромадян. Може, так воно і треба, і «розумному достатньо», як казали древні? Чи все ж замало «відмазатись» вельми звичними від часів «оных» звітуваннями про проведену роботу щодо виховання патріотизму? Бодай треба хоч спромогтися збагнути, осмислити оту трагедію існування українця без України, який перебуває (до речі, ще й дотепер навіть у власній державі!) як у «внутрішній еміграції» (бо де ж та мова?) серед без’язикого племені тільки кровно рідних людей, але ментально чужих і відсторонених. Варто б спромогтися відчути (хоч заради цікавості), бодай дещицю, тієї самотності, аби перестати промовисто голосити про подвиг героїв. Натомість кращою подякою нашому співвітчизникові міг би стати хоча б більш-менш вдумливий погляд, стурбований долею буття. Саме цьому мала б вчити та ж сама школа — себто передовсім вмінню думати самостійно. Тоді б, може, таким людям, як Тихий, та їхній справі не загрожувала участь «дєдушкі Леніна». Відтак, байдуже, скільки разів ми полум’яно проголосимо про «високий геній», «глибоку духовність» та «безстрашне геройство» якоїсь людини. Отакі заклинання ще не є ознакою плідності наших потуг. Проте саме спрямованість думки на розуміння того, що хотіла довести інша людина фактом свого творчого напруження, врешті складає основу справжньої, не тільки шароварної культури і того нескінченного діалогу, який називають традицією. Тож, як бачимо, проблеми, що були актуальними за Тихого, стоять на часі й зараз, тому не слід робити ідолів із людей, живий досвід яких міг би прислужитися нам зараз. Тим більш брати на себе гріх подвійного, себто повторного вбивства. Адже, як пам’ятаємо від радянських часів - забуття починається саме там, де замість живої творчої потуги тиражується монумент, де на місці живого мислення та слова постає мертвий ідеологічний канон.
У статті «Думки про рідний Донецький край» О.Тихий настійливо запроваджував думку про те, що не слід школярам вбивати у голову ідеологічно правильні речі про героїзм, самопожертву чи «принципи будівника комунізму», яких вони не в змозі зрозуміти в такому віці. Так само він вважав, що не слід вчителів натаскувати на правильність думок щодо лінії партії та керівництва, бо все це формалізує, а тому позбавляє сенсу саму власне ідею освіти. Остання має розвивати вміння самостійного мислення, а не навчати вмінню, як приспати свій розум та совість.


Як в одній школі вчитель пояснював, що таке УПА

Учень: Ви казали, що український народ був таким, що не готовий виступати проти своїх загарбників?
Вчителька: Нет, конечно.
У.: А от у 1940-х роках що це було, що всі українці пішли в УПА?
В.: А тебе нравится УПА? Ты бы пошел в УПА?
У.: Да, може.
В.: Ну, ты пойми… Это армия… Пришел на Украину Гитлер. У него был план «Барбаросса», согласно которому должны были убить всех украинцев, не взирая сколько им лет.
У.: Німці — ті хотіли, а комуністи вивезли майже все населення Західної України до Сибіру та в інші місця.
В.: Правильно, но слушай дальше! Западная Украина в 40-м году, как раз за два месяца перед войной, вошла в состав Украины советской. Они не жили в Украине, они не были украинцами. Они вступили в сговор с Гитлером и стали расстреливать украинское население: своих односельчан, деток — всех семьями. Они договорились с Гитлером, что он их не тронет и они после победы Гитлера и уничтожения всего украинского народа, вот эти украинцы, которых ввели только за месяцы перед Отечественной войной в состав украинского народа, они будут господами на всей Западной Украине, что это будет их территория.
УПА возникла во вторую мировую войну. УПА — это пособники Гитлера, которые хотели уничтожить твоих прабабушек, прадедушек, расстрелять их, в крематории сжечь. А на месте этой территории жил бы Ганс какой-нибудь и выращивал картошку и редиску и посылал ее в Германию!!!
У.: А чего вы на меня орете?! Ведь я просто спросил вас, чтоб знать это.
В.: Это меня переполняют эмоции. Меня удивляет такая позиция, когда Восточная Украина не знает истории. Вы думаете, что УПА — это прекрасно, может, Гитлер — это тоже хорошо?
У.: А я вам за Гитлера что-то говорю?
В.: А УПА — это пособники Гитлера. Бандера убегал вместе с Гитлером, он знал, что его убьют, как предателя и советника, вернее, союзника Гитлера. А они сказали: «Пошел вон, собака. Ты свой народ предал и нас предашь». И его «кокнули», Бандеру!


Що таке «справжній комуніст»?

Владислав МАРКО

А чи могли ви собі уявити, що в Ізраїлі стоять пам’ятники Гітлеру? Що назви вулиць в ізраїльських містах носять прізвища діячів третього рейху? Що в кнесеті діє фракція націонал-соціалістів, яка заперечує Голокост? Що нащадки тих, хто його здійснив, зухвало і безкарно знущаються над івритом і європейською державою? Такого уявити собі неможливо! А що ж ви, «українці»? Чи не муляють вам очі пам’ятники Леніну? Чи «пусть стоят — это же история»? Та хто ж вас буде поважати, коли ви себе не поважаєте! Людей без пам’яті, роду-племені, мови та Батьківщини.

У одного дружківського комуніста, який довго пропрацював на півночі, спитали, чи була у нього там земельна ділянка під город. Він відповів: «Была, Да что с нее толку — как копнешь, так и кости, как копнешь, так и кости». «То ваші рідні там лежать», — сказала одна з присутніх. Він лише посміхнувся. Майже весь його рід був знищений під час колективізації та репресій 1937 року. Але той чоловік і досі переконаний комуніст!
Інший «перець» — ветеран війни, комуніст, запеклий антинатовець. Колись я спитав у нього про батьків, він, розвівши руки, сказав: «А кто его знает? Как забрали их, я еще маленький был. А потом — детдома. Так что я без родителей вырос…» «Та хіба так можна? Ваших батьків комуністи знищили, а ви в їхній партії!» — здивувався я. Він заспокоїв мене: «Ну так были же ошибки — идея ведь хорошая!»
Ті двоє носять українські прізвища. Та чи українці вони? Це каліки, і зробили їх каліками «справжні комуністи». Про одного з таких пише у своїх спогадах відомий польський журналіст та письменник, колишній в’язень Гулагу Герлінг-Грудзинський: «Изо всех из них я лучше всего заполнил Бнюмена (начальника снабжения Каргопольлага). Впереди этого раскормленного кабана, с большими золотыми перстнями на пальцах обеих рук, всегда плыло облако духов. Он говорил мало и почти одно и то же: «Надо честно работать, заключенные, это вам не курорт». Но передо мной, как живая, стоит его взбешенная, побагровевшая морда, когда, углядев гнилую морковку за пазухой у одной из работниц, он разорвал у нее на груди блузку и рубашку и отхлестал ее пухлой рукой по щекам».
«Справжній комуніст» обов’язково мусить бути архібрехуном. Багато бруду вилив на УПА та її командуючого генерал-хорунжого Шухевича головний комік країни Петро Симоненко. До всіх попередніх «звинувачень» додалось ще одне : «Шухевич знищував євреїв». Але, як кажуть, «факти не підтвердились». Навпаки є багато свідчень того, що, ховаючись від німців, євреї уходили до лісу і перебували в УПА у якості лікарів, кухарів, зброярів та шевців. Коли прийшла радянська армія, вони повиходили з лісу і були або розстріляні, або відправлені до Сибіру за участь «в бандформированнях». Але ж є ще інші свідчення, свідчення того, що комуністи приймали активну участь у Голокості. Пише Герлінг-Грудзинський: «Сопротивляющихся немецких евреев НКВД силой отдавала в руки гестапо. Вайсберг-Цибульский бежал из эшелона за Бугом и всю войну скрывался в Польше». Або теж він: «Еврейская молодежь из северных кварталов Варшави и из гетто в занятых немцами местечках ринулась за Буг, оставив стариков в добычу крематориям и газовым печам, а для себя ища спасения и лучшего будущего в «отечестве мирового пролетариата». Зимой 1939-1940 года вдоль всего течения Буга разыгрывались невообразимые сцены. Немцы не задерживали беглецов, но дубинками и прикладами давали на дорогу последний урок философии «расового мира», но по ту сторону демаркационной линии, в длинных тулупах, буденовских шлемах и со штыками наголо стояли стражники «классового мифа», приветствуя скитальцев». А ось що чекало тих, кому вдавалося прорватися до Країни Рад. «Через священную реку Буг бежали в советский рай из гитлеровского ада еврейские поденщики, башмачники, закройщики, надомники и балагуры и мерли в Алексеевке (штрафной лагпункт) как мухи — Андрей не раз видел, как они разгребали помойку в поисках капустных листьев или картофельных очистков». Так що, як не крути, фашисти та комуністи одне одного варті…
Хтоб передплатив президентові Ющенку газету «Комуніст»? Може, б він тоді серйозними справами зайнявся, а не шпиняв би щодня уряд, не бігав би тогорічне листя згрібати по скверах. Щоб нарешті і він зрозумів, що коли говорять про Геноцид, то за цей Геноцид обов’язково мусить хтось відповісти.


Читать дальше

Веруться на Главную страницу
№49 (211) 9 декабря 2013 г
№48 (210) 2 декабря 2013 г
№47 (209) 25 ноября 2013 г
№46 (208) 18 ноября 2013 г
№45 (207) 11 ноября 2013 г
№44 (206) 4 ноября 2013 г
№43 (205) 28 октября 2013 г
№42 (204) 21 октября 2013 г
№41 (203) 14 октября 2013 г
№40 (202) 7 октября 2013 г
№39 (201) 30 сентября 2013 г
№38 (200) 23 сентября 2013 г
№37 (199) 16 сентября 2013 г
№36 (198) 9 сентября 2013 г
№35 (197) 2 сентября 2013 г
№34 (196) 26 августа 2013 г
№33 (195) 19 августа 2013 г
№32 (194) 12 августа 2013 г
№31 (193) 5 августа 2013 г
№30 (192) 29 июля 2013 г
№29 (191) 22 июля 2013 г
№27 (189) 8 июля 2013 г
№26 (188) 24 июня 2013 г
№25 (187) 17 июня 2013 г
№24 (186) 10 июня 2013 г
№23 (185) 3 июня 2013 г
№22 (184) 27 мая 2013 г
№21 (183) 20 мая 2013 г
№20 (182) 13 мая 2013 г
№19 (181) 6 мая 2013 г
№18 (180) 29 апреля 2013 г
№17 (179) 22 апреля 2013 г
№16 (178) 15 апреля 2013 г
№15 (177) 8 апреля 2013 г
№14 (176) 1 апреля 2013 г
№13 (175) 25 марта 2013 г
№12 (174) 18 марта 2013 г
№11 (173) 11 марта 2013 г
№10 (172) 4 марта 2013 г
№9 (171) 25 февраля 2013 г
№8 (170) 18 февраля 2013 г
№7 (169) 11 февраля 2013 г
№6 (168) 4 февраля 2013 г
№5 (167) 28 января 2013 г
№4 (166) 21 января 2013 г
№3 (165) 14 января 2013 г
№2 (164) 6 января 2013 г
№1 (163) 1 января 2013 г
№52 (162) 24 декабря 2012 г
№51 (161) 17 декабря 2012 г
№50 (160) 10 декабря 2012 г
№49 (159) 3 декабря 2012 г
№48 (158) 26 ноября 2012 г
№47 (157) 19 ноября 2012 г
№46 (156) 12 ноября 2012 г
№45 (155) 5 ноября 2012 г
№44 (154) 29 октября 2012 г
№43 (153) 22 октября 2012 г
№42 (152) 15 октября 2012 г
№41 (151) 8 октября 2012 г
№40 (150) 1 октября 2012 г
№39 (149) 24 сентября 2012 г
№38 (148) 17 сентября 2012 г
№37 (147) 10 сентября 2012 г
№36 (146) 3 сентября 2012 г
№35 (145) 27 августа 2012 г
№34 (144) 20 августа 2012 г
№33 (143) 13 августа 2012 г
№32 (142) 6 августа 2012 г
№31 (141) 30 июля 2012 г
№30 (140) 23 июля 2012 г
№29 (139) 15 июля 2012 г
№28 (138) 9 июля 2012 г
№27 (137) 2 июля 2012 г
№26 (136) 25 июня 2012 г
№25 (135) 18 июня 2012 г
№24 (134) 11 июня 2012 г
№23 (133) 04 июня 2012 г
№22 (132) 28 мая 2012 г
№21 (131) 21 мая 2012 г
№20 (130) 14 мая 2012 г
№19 (129) 6 мая 2012 г
№18 (128) 30 апреля 2012 г
№17 (127) 23 апреля 2012 г
№16 (126) 16 апреля 2012 г
№15 (125) 9 апреля 2012 г
№14 (124) 2 апреля 2012 г
№13 (123) 26 марта 2012 г
№12 (122) 19 марта 2012 г
№11 (121) 12 марта 2012 г
№10 (120) 5 марта 2012 г
№9 (119) 27 февраля 2012 г
№8 (118) 20 февраля 2012 г
№7 (117) 13 февраля 2012 г
№6 (116) 6 февраля 2012 г
№5 (115) 30 января 2012 г
№4 (114) 23 января 2012 г
№3 (113) 16 января 2012 г
№2 (112) 9 января 2012 г
№1 (111) 2 января 2012 г
№52 (110) 26 декабря 2011 г
№51 (109) 19 декабря 2011 г
№50 (108) 12 декабря 2011 г
№49 (107) 05 декабря 2011 г
№48 (106) 28 ноября 2011 г
№47 (105) 21 ноября 2011 г
№46 (104) 14 ноября 2011 г
№45 (103) 7 ноября 2011 г
№44 (102) 31 октября 2011 г
№43 (101) 24 октября 2011 г
№42 (100) 17 октября 2011 г
№40 (98) 3 октября 2011 г
№39 (97) 26 сентября 2011 г
№38 (96) 19 сентября 2011 г
№37 (95) 12 сентября 2011 г
№36 (94) 5 сентября 2011 г
№35 (93) 29 августа 2011 г
№34 (92) 22 августа 2011 г
№33 (91) 15 августа 2011 г
№32 (90) 08 августа 2011 г


Адрес редакции газеты "Наша Дружковка": 84205, г. Дружковка, ул. Ленина, 26, 2-й этаж, комн. 7, тел. 4-24-32, E-mail: k0nstantin-evdokimov(#)rambler.ru Подписной индекс 95327
Мнение авторов не всегда совпадает с мнением редакции газеты.

При использовании материалов сайта в интернете, активная гиперссылка http://stavgkh.ru/ обязательна.
При перепечатке информации сайта, ссылка на http://stavgkh.ru/ обязательна.