ГОРОДСКАЯ ЕЖЕНЕДЕЛЬНАЯ ГАЗЕТА
   
Главная страница №10 (120) 5 марта 2012 г.

  НАША ИСТОРИЯ

Наша Дружковка

Вы еще не купили
новый "Справочник - путеводитель" по Дружковке?


Дружковка-Путеводитель

Это:
- самые точные карты поселков и микрорайонов;
- 650 географических объектов;
- круглосуточные аптеки, универсальные телефоны-автоматы, опорные пункты милиции, стоянки такси, важнейшие госучреждения, заводы;
- около 100 предприятий малого и среднего бизнеса, их адреса и телефоны;
- новейгие сведенья по истории Дружковки и количеству населения.

А кроме этого - прекрасный дизайн, офсетная печать, цветной вкладыш и цветная ламинированая обложка.

Такого Дружковка еще не видела!

Цена одного путеводителя -
8 гривен.
Спрашивайте у распространителей и в специализированных магазинах "Канцтовары".
В редакции газеты "НАША ДРУЖКОВКА"(ул. Ленина, 26) вы можете приобрести новый путеводитель за наличный и безналичный расчет.
Тел. (06267) 4-24-32.

Марія Ляшенко свідчить...

На тему Голодомору раніше не можна було говорити. За часів Радянського Союзу неможливо було також нічого знайти в архівах, що стосувалося б цієї чорної сторінки історії нашої держави. А саму історію тоді писала сталінська влада. І все ж таки, таємне колись стає відомим. Ми повинні відновити історію своєї країни, користуючись свідченнями очевидців.
Мешканка селища Миколай-Пілля Марія Тимофіївна Ляшенко витримала все: Голодомор 30-х, окупаційний німецький режим 40-х, сюрпризи перебудови 80-х, важку ходу самостійної України 90-х, втрати близьких та рідних людей. Витримала і залишилась такою ж сильною жінкою, яка ніколи не йшла на компроміс з власною совістю. 34 роки свого життя Марія Тимофіївна присвятила педагогічній праці. Її добре пам’ятають колишні учні школи селища Миколай-Пілля.
— Це була і є яскрава особистість, трудолюбива, чесна людина, яку дуже поважали як коллеги, так і учні, — відзначив Іван Григорович Пустовіт, який в свій час очолював педагогічний колектив школи селища Миколай-Пілля.
Її ніщо не зламало, хоча доля була нелегкою. І перше, через що довелося пройти — це голодомор 30-х.

Голодомор 30-х
Отож, народилася наша героїня в селі Шершнівка Полтавської області Покрово-Багачацького району 29 жовтня 1925 року. Гарно пам’ятає, коли вулицею села возили возами небіжчиків і просто-таки висипали в гуртові ями. То був жахливий 1932 рік. Намагаючись врятувати родину від голодної смерті, Марійчин батько Тимофій Федосійович виїхав на Донеччину шукати кращої долі. Так він опинився недалеко від Дружківки, в селищі Миколай-Пілля. Згодом приїхав за родиною. Його мати не погодилася кидати рідну оселю та так і померла від голоду в Шершнівці. Така ж доля спіткала і інших батькових родичів, які залишилися на Полтавщині. Дивом уціліла 10-річна племінниця батька. Її відвіз на станцію сусід з надією, що хтось підбере. Так і сталося, дівчину забрала міліція і переправила до дитячого будинку у Харків. Завдяки цьому двоюрідна сестра Марії і вижила

Нове життя на Донеччині
Воно виявилося зовсім не солодким. Батько став працювати у «9-му» радгоспі Костянтинівського району трактористом, а мати з двома дітьми обробляла невеличку земельну ділянку, вирощуючи на ній різноманітні овочі, які потім носила продавати у Костянтинівку на базар, щоб купити хліба чи ще щось. Якось принесла три грудочки цукру, зав’язала їх у хустинку та й підвисила до стелі, щоб діти не дістали. А як же хотілося солодкого! Взяла Марія кочергу та таки й дістала. Сама посмоктала трішки, братові дала. Потім знову зав’язала хустинку. А як же повісити? Мама була сувора, могла й лозиною відшмагати за таке. Сидить Марія та й плаче. Аж ось і батько прийшов додому, зрозумів, як воно «само» впало, взяв та й повісив назад, а матері нічого не сказав.
А пізніше натрапила дівчина в полі на нариту мишами купу зерен мишію. Яка то була радість! Хутчіш додому, сказала батькам, розгребли ту купу та й принесли додому. Мишій мама помила, а потім з нього варила кашку. Марія після цього ще тиждень героєм ходила!
Пам’ятає також ще один випадок з дитинства. Батька скоротили у «9-му» радгоспі, і він знайшов роботу в колгоспі на хуторі «Перебудова».Тому деякий час сім’я жила там. Одного разу батьків не було вдома, а Марія з братом сиділи в хаті коло вікна. Бачить, їде по вулиці бричка, запряжена чотирма кіньми. І ось один, що був посередині, захитався, впав та й не піднявся більше. Що тут скоїлося! Біжать звідусіль люди — хто з топорцем, хто з ножем. Через якусь годину від того коня лишилися одні кишки…
— Голодним було моє дитинство, малорадісним, але я все ж таки почувалася щасливою, — стверджує Марія Тимофіївна, — бо в мене та в мого брата Федора були прекрасні батьки, яким я зобов’язана не лише тим, що вони врятували мене за часів голодомору, а й за те, що виховали чесною, стійкою до негараздів людиною. Мама держала нас з братом, як-то кажуть, в суворості, але в душі була доброю і дуже нас любила. А батько був людиною великого серця. Скільки його пам’ятаю, він ніколи не підвищив голосу ні на матір, ні на нас, дітей. Ніколи не вдарив — виховував тільки словом. Отож, поки я не пішла в доросле життя, — стверджує Марія Тимофіївна, — відчувала себе щасливою у власній родині, незважаючи на голод та бідність.

Дитячий будинок
Він дійсно існував в селищі Миколай-Пілля в 30-х роках на тому місті, де зараз сільський клуб. З дитбудиновцями Марія познайомилася в школі, куди почала ходити, коли їй виповнилося майже 9 років. До цього вона не мала змоги вчитися, тому що… нічого було ні вдіти, ні взути. Разом з нею за однією партою сиділа дівчина з цього дитбудинку, яку теж звали Марія — Марія Парасочкіна. Поміж сільськими дітьми та дитбудиновцями сварок не було, жили дружно. Ось тільки на старших, яким виповнилося років по 15-16, місцеві мешканці ображались за те, що ті частенько майстрували сільця та ловили їхніх курей.
Діти дитбудинку постійно ходили напівголодні, в невипраному одязі. Можливо, таким нікудишнім було тоді забезпечення цього дитячого закладу, що дітям просто нічого було їсти, і керівництво спонукало їх на крадіжки, щоб якось прогодувати…
А ось пізніше, коли їх переселили в іншу будівлю і там з’явився новий директор, картина змінилася, фінансування, напевно, покращилося — діти стали ходити до школи охайними. Припинились і крадіжки. Десь у 1937 році, за словами Марії Ляшенко, цей дитячий будинок перевели на третю дільницю радгоспу «Горняк». Відтоді вона нічого не знає про долю дитбудиновців. Вже багато років потому до сільської школи приходив лист з Казахстану від одного з вихованців дитячого будинку. Виходить, що дітей вивезли перед війною до Казахстану. Можливо ще живі колишні дитбудиновці, що декілька років жили та навчалися саме в Миколай-Піллі та радгоспі «Горняк». Відгукніться! Марія Ляшенко рада була б побачити Марію Парасочкіну та дізнатися, як саме склалася її доля. Хто, можливо, щось знає про той час, сповістіть Дружківський міський відділ освіти або комісію при виконкомі з питань голодомору за телефонами: 4-39-71 та 4-34-56.
Репресії 37-го
Не обминули вони і невеличке селище на Донбасі — Миколай-Пілля. Марія Ляшенко згадує, що тоді вона вже навчалася в школі 9-го радгоспу Костянтинівського району.
— До школи ходили здебільшого пішки. Коней давали тільки взимку. Виходимо ще затемно, щоб встигнути до початку уроків. Ідемо собі одного разу і раптом чуємо позаду, в селі, крики. Кидаємо портфелі і біжемо назад, додому, бо кожен боявся, що «чорний воронок» забере саме його батька або матір. У той день забрали чоловіка на прізвище Штепура, на жаль, не пам’ятаю його імені. Багато сімей з нашого села зазнали репресій.
Як відомо, на території селища Миколай-Пілля до війни була німецька колонія. Більшість сімей вислали в Казахстан. Не чіпали тільки ті, де німкені були дружинами українських чоловіків.

Важка окупація
Ні Марії, ні іншим дітям не вірилося, що війна прийде й до їхнього Миколай-Пілля. А вона пришла. У їхній хаті оселився німецький офіцер, який видавав продукти солдатам. Як кажуть, і серед звірів траплялися люди. Постоялець не відзначався жорстокістю, ставився до селян досить лояльно. А Марію разом з мамою та братом пригощав шоколадом. Не хотіла дівчина брати з рук «фашиста» солодощі, казала «зуби болять». А мати мовчки брала все, що давав німець, аби не накликати на голову родини біду. Батька з початком війни разом з іншими чоловіками та сількогосподарською технікою відіслали далі від лінії фронту. Але десь біля Ворошиловграду німці наздогнали колону, техніку відібрали, а чоловікам наказали повертатися додому. Так він знову опинився в Миколай-Піллі.
Німці почали вивозити молодь до Німеччини, час від часу влаштовуючи в селі облави.
— У моєї подруги Галини, — згадує Марія Тимофіївна, — мати гнала самогон. А староста дуже любив випити. Ось вона його й пригощала. А в знак подяки староста повідомляв, коли саме планувалася облава. Тому ми часто вдома не ночували, а ховалися десь в полі. В Костянтинівці відкрили гімназію, і поширился чутка, що її учнів в Німеччину не забирають. Тому ми з подругою пішли туди вчитись. А мешкала Марія у дядька, що жив в Костянтинівці. Оселилася в хліві, де колись держали свиней. Ночувати в будинку не наважувалася, все ще боялася німецьких облав. Влітку до Миколай-Пілля німці привезли радянських військовополонених, які працювали разом з мешканцями села на полях. А восени, коли їх збиралися вивозити до табору, оголосили: «Хто бажає забрати полоненого в сім’ю — беріть!» І жінки брали, кого на правах чоловіка, кого на правах сина або зятя, аби тільки врятувати полонених від табору.
— Коли радянські війська були вже близенько, німці вигнали селян на вулицю. Наказали брати з собою саме необхідне. Поруч у строю стояли два полонені. Захаров та Полежаев. Ось і кажуть вони нам з Галею: «Тікати треба, бо відгонять усіх в Кожухову балку і там розстріляють». Погодилися ми тікати. Розділилися з хлопцями, домовившись зустрітися за селом, в полі. Йдемо в сторону Кіндратівки, назустріч нашим. В кукургуззинні здибали шалашик, а в ньому — ще один втікач, хлопець з Кіндратівки — його батьки привели туди, щоб німці не забрали. Вирішили заночувати усі разом, а вранці йти далі.
Ранком чуємо — якійсь гомін. Захаров пішов у розвідку, повертається засмучений. «Все, — каже, — нам капут, ланцюг німців іде».
Перелякалися дуже, попрощалися з життям. А виявилося — наші! Попереду йшов лейтенант у німецькій шинелі, а далі радянські бійці. Хлопці приєдналися до військової частини, а ми з подругою повернулися додому. На щастя, з мешканцями села Миколай-Пілля німці нічого не встигли зробити поганого.
Після визволення Дружківки Марія працювала в радгоспі разом з батьками. Робили своїми коровами, бо коней не було. Доводилося возити зерно в «Заготзерно», щось на зразок великого регіонального складу, який розташовувався в Дружківці. Виїздили раненько, а поверталися вночі, Розвантажували самі, мішками носили в спеціальні бункери.
Згодом почули, що в Костянтинівці відкрилося педагогічне училище, і Марія вирішила йти вчитися. Керуючий господарством Нікіфор Рибалко не хотів відпускати, бо в радгоспі тоді кожна пара вільних рук була на вагу золота. Але нічого вдіяти не міг.

«Ми — люди іншого сорту»
У 1946 році вона закінчує педучилище і їде у Львівську область. Свою трудову діяльність розпочала в Щерецькому (тепер Пустомитовському) районі. Заочно закінчила інститут, учительський факультет.
— Мене вразило дві речі, — згадує Марія Тимофіївна. — Перша — це те, що в Західній Україні в школах була просто залізна дисципліна. До сих пір пам’ятаю випадок, коли викликала до школи батька одного хлопця, щоб подякувати за виховання його дитини. А він зайшов в клас з палицею, поклав її на учительський стіл та й каже: «Бийте, пані, моєю рукою!» А я сміюсь: «Та ні за що бити вашого хлопця, навпаки подякувати хотіла».
А друге так це те, що ми — донбасівці — були там людьми іншого сорту. В той час до нас відносилися як до представників радянської влади, яку там не сприймали. Це відчувалося у взаємовідносинах між вчителями, бувало, що дехто намагався принижувати наших земляків, але я ніколи не дозволяла, вибачте, витирати об себе ноги, Тому, мабуть, і довелося змінити декілька місць роботи за 10 років, що я там пропрацювала. Дуже хотілося додому. Але тоді знайти роботу на Донеччині було нелегко. І ось нарешті у вересні 1956 року така нагода випала.

Тернистий шлях додому
У селі Єкатеринівка, що знаходиться недалеко від Кльопаного Бика, у спецшколу для розумово відсталих дітей потрібен був вихователь. Погодилася, хоча й без особливої радості, наче передчуваючи, наскільки важко буде працювати. Зате з керівником поталанило. Директор спецшколи Іван Іванович Левадний завжди підтримував Марію, допомагаючи в усьому. І все ж таки хотілося працювати в нормальній школі. Тому, коли випадково вона взнає, що в школі її рідного Миколай-Пілля з’явилася вакансія вчителя географії, подає заяву на звільнення. Іван Іванович не став її затримувати і схвалив рішення.
Так, з лютого 1957 року Марія Ляшенко стала викладати географію, а пізніше ще й арифметику в своїй школі. За фахом вона була вчителькою російської мови та літератури. А тут географія та арифметика… Довелося перенавчатися, як то кажуть, на ходу. Можна сказати, вона була «самоучкою», вивчала предмет разом з дітьми, користуючись підручниками та методичними посібниками. Декілька разів намагалася отримати вищу освіту саме по тим предметам, які викладала. Але брали тільки на 3-й курс. Тобто юридично вона не мала права почати вчитися на 3-му, не закінчивши перший та другий. А на перший заочно не приймали.
Ось так і залишилася до самої пенсії, як сама каже, «неучем». Хоча це якраз той випадок, коли людина без відповідного диплому про вищу освіту могла «заткнути за пояс» любого фахівця, бо предмети, які викладала, знала в досконалості. Це відзначали не лише колеги по роботі, а й самі учні, яким подобалося, як вона вела уроки. З Марією Тимофіївною було все просто, зрозуміло і цікаво. Їй вдавалося добирати до серця кожного вихованця свій ключик.
Ось так і проробила вона в Миколай-пільській школі 24 роки. У 1980 вийшла на пенсію, але навчальний процес не закінчується і по сьогоднішній день, бо постійно доводиться готувати уроки з правнуком.
Непросте життя прожила Марія Ляшенко. Всього було в ньому. Не було лише єдиного — справжнього жіночого щастя. Не судилося… Хоча Марія Тимофіївна стверджує, що в тому, що саме так склалася її жіноча доля, винувата тільки вона сама. Мабуть, надмірна впертість і бажання все тягти на своїх плечах зробили свою справу — родини не склалося. Але в неї був гарний син, який, на жаль, декілька років тому помер, ще четверо онуків та двоє правнуків. Отож, бабусею Марія Тимофіївна вважає себе щасливою.
— А бажання зараз маю лише одне, — сказала наостанок, — щоб народ України був завжди заможний та щасливий. І щоб такі страшні слова, як голодомор, сирітство, війна — назавжди залишилися в минулому.

Світлана ТХАКАХОВА


Читать дальше

№49 (211) 9 декабря 2013 г
№48 (210) 2 декабря 2013 г
№47 (209) 25 ноября 2013 г
№46 (208) 18 ноября 2013 г
№45 (207) 11 ноября 2013 г
№44 (206) 4 ноября 2013 г
№43 (205) 28 октября 2013 г
№42 (204) 21 октября 2013 г
№41 (203) 14 октября 2013 г
№40 (202) 7 октября 2013 г
№39 (201) 30 сентября 2013 г
№38 (200) 23 сентября 2013 г
№37 (199) 16 сентября 2013 г
№36 (198) 9 сентября 2013 г
№35 (197) 2 сентября 2013 г
№34 (196) 26 августа 2013 г
№33 (195) 19 августа 2013 г
№32 (194) 12 августа 2013 г
№31 (193) 5 августа 2013 г
№30 (192) 29 июля 2013 г
№29 (191) 22 июля 2013 г
№27 (189) 8 июля 2013 г
№26 (188) 24 июня 2013 г
№25 (187) 17 июня 2013 г
№24 (186) 10 июня 2013 г
№23 (185) 3 июня 2013 г
№22 (184) 27 мая 2013 г
№21 (183) 20 мая 2013 г
№20 (182) 13 мая 2013 г
№19 (181) 6 мая 2013 г
№18 (180) 29 апреля 2013 г
№17 (179) 22 апреля 2013 г
№16 (178) 15 апреля 2013 г
№15 (177) 8 апреля 2013 г
№14 (176) 1 апреля 2013 г
№13 (175) 25 марта 2013 г
№12 (174) 18 марта 2013 г
№11 (173) 11 марта 2013 г
№10 (172) 4 марта 2013 г
№9 (171) 25 февраля 2013 г
№8 (170) 18 февраля 2013 г
№7 (169) 11 февраля 2013 г
№6 (168) 4 февраля 2013 г
№5 (167) 28 января 2013 г
№4 (166) 21 января 2013 г
№3 (165) 14 января 2013 г
№2 (164) 6 января 2013 г
№1 (163) 1 января 2013 г
№52 (162) 24 декабря 2012 г
№51 (161) 17 декабря 2012 г
№50 (160) 10 декабря 2012 г
№49 (159) 3 декабря 2012 г
№48 (158) 26 ноября 2012 г
№47 (157) 19 ноября 2012 г
№46 (156) 12 ноября 2012 г
№45 (155) 5 ноября 2012 г
№44 (154) 29 октября 2012 г
№43 (153) 22 октября 2012 г
№42 (152) 15 октября 2012 г
№41 (151) 8 октября 2012 г
№40 (150) 1 октября 2012 г
№39 (149) 24 сентября 2012 г
№38 (148) 17 сентября 2012 г
№37 (147) 10 сентября 2012 г
№36 (146) 3 сентября 2012 г
№35 (145) 27 августа 2012 г
№34 (144) 20 августа 2012 г
№33 (143) 13 августа 2012 г
№32 (142) 6 августа 2012 г
№31 (141) 30 июля 2012 г
№30 (140) 23 июля 2012 г
№29 (139) 15 июля 2012 г
№28 (138) 9 июля 2012 г
№27 (137) 2 июля 2012 г
№26 (136) 25 июня 2012 г
№25 (135) 18 июня 2012 г
№24 (134) 11 июня 2012 г
№23 (133) 04 июня 2012 г
№22 (132) 28 мая 2012 г
№21 (131) 21 мая 2012 г
№20 (130) 14 мая 2012 г
№19 (129) 6 мая 2012 г
№18 (128) 30 апреля 2012 г
№17 (127) 23 апреля 2012 г
№16 (126) 16 апреля 2012 г
№15 (125) 9 апреля 2012 г
№14 (124) 2 апреля 2012 г
№13 (123) 26 марта 2012 г
№12 (122) 19 марта 2012 г
№11 (121) 12 марта 2012 г
№10 (120) 5 марта 2012 г
№9 (119) 27 февраля 2012 г
№8 (118) 20 февраля 2012 г
№7 (117) 13 февраля 2012 г
№6 (116) 6 февраля 2012 г
№5 (115) 30 января 2012 г
№4 (114) 23 января 2012 г
№3 (113) 16 января 2012 г
№2 (112) 9 января 2012 г
№1 (111) 2 января 2012 г
№52 (110) 26 декабря 2011 г
№51 (109) 19 декабря 2011 г
№50 (108) 12 декабря 2011 г
№49 (107) 05 декабря 2011 г
№48 (106) 28 ноября 2011 г
№47 (105) 21 ноября 2011 г
№46 (104) 14 ноября 2011 г
№45 (103) 7 ноября 2011 г
№44 (102) 31 октября 2011 г
№43 (101) 24 октября 2011 г
№42 (100) 17 октября 2011 г
№40 (98) 3 октября 2011 г
№39 (97) 26 сентября 2011 г
№38 (96) 19 сентября 2011 г
№37 (95) 12 сентября 2011 г
№36 (94) 5 сентября 2011 г
№35 (93) 29 августа 2011 г
№34 (92) 22 августа 2011 г
№33 (91) 15 августа 2011 г
№32 (90) 08 августа 2011 г


Адрес редакции газеты "Наша Дружковка": 84205, г. Дружковка, ул. Ленина, 26, 2-й этаж, комн. 7, тел. 4-24-32, E-mail: k0nstantin-evdokimov(#)rambler.ru Подписной индекс 95327
Мнение авторов не всегда совпадает с мнением редакции газеты.

При использовании материалов сайта в интернете, активная гиперссылка http://stavgkh.ru/ обязательна.
При перепечатке информации сайта, ссылка на http://stavgkh.ru/ обязательна.